Embedded Files
1887 рік
Гермоген (Добронравін, Костянтин Петрович; 1820–1893). Таврійська єпархія / [твір] Гермогена, єпископа Псковського і Порховського, колишнього Таврійського і Сімферопольського. — Псков: друкарня Губернського правління, 1887.
С. 251–252.
Гермоген (Добронравин, Константин Петрович; 1820-1893). Таврическая епархия / [Соч.] Гермогена, еп. Псковского и Порховского, бывшего Таврического и Симферопольского. - Псков : тип. Губ. правл., (1887 год)
36. Гавриловка — въ степи — окружена селеніями: Менчикурами, Корніевкой, Подскошеным и нѣмецкими колоніями. Среди села — ложбина: отъ дождя и снѣга она становится какъ бы озеромъ, но лѣтомъ пересыхаетъ. Ложбина эта называется Долгій подъ. Такъ потому называется иногда и самое селеніе. Прежде эта мѣстность представляла глухую степь, въ которой было много травы и камыша и водились дикія лошади. Населяться она начала съ 1812 года: тогда было здѣсь 2–3 землянки. Первые поселенцы были крестьяне Большой Бѣлозерки, таврической губерніи, Гаврила Шкиндарь и Евфимій Шматко, занимавшіеся скотоводствомъ. Отъ имени перваго и получилъ названіе поселокъ. Потомъ стали переходить сюда и другіе бѣлозерскіе крестьяне, а въ 1863–69 годахъ — крестьяне изъ кіевской и полтавской губерній.
Церковь, каменная, съ такою же колокольнею и оградою, построена прихожанами въ 1871 г. и освящена въ честь Успенія Божіей Матери. До этого времени гавриловцы принадлежали къ приходу менчикурской церкви.
Причтъ: священникъ и псаломщикъ. Содержаніе отъ прихожанъ 927 руб. и 50 д. земли. Помѣщеніе — въ церковныхъ домахъ.
Приходъ — селеніе Гавриловка и деревни Корніевка и Базилевка. Прихожанъ 1632 + 1568 = 3200. Дух. 7 + 7. Въ 1884 г. Корніевка отчислена и составила особый приходъ съ отдѣльнымъ причтомъ. Всѣ прихожане — малороссы. Между ними нѣтъ ни раскольниковъ, ни сектантовъ, только 2 семейства евреевъ.
Единственное занятіе — хлѣбопашество. Земля очень удобна, но обрабатывается небрежно. Десятина даетъ не болѣе 4 четвертей. Вообще хозяйство въ упадкѣ: одна четверть прихожанъ состоятельныхъ, а три четверти бѣдныхъ.
36. Гаврилівка розташована у степу й оточена поселеннями: Менчикурами, Корніївкою, Плоскоіванівкою та німецькими колоніями. Посеред села знаходиться улоговина: від дощу й снігу вона перетворюється наче на озеро, але влітку пересихає. Ця улоговина називається Довгий Под. Тому так іноді називають і саме поселення.
Раніше ця місцевість являла собою безлюдний степ, у якому було багато трави й очерету та водилися дикі коні. Заселятися вона почала з 1812 року: тоді тут було дві-три землянки. Першими поселенцями були селяни з Великої Білозерки Таврійської губернії — Гаврило Шкіндар і Юхим Шматко, які займалися скотарством. Від імені першого з них поселення й отримало свою назву. Потім сюди почали переселятися й інші білозерські селяни, а в 1863–1869 роках — селяни з Київської та Полтавської губерній.
Кам’яна церква з такою самою кам’яною дзвіницею та огорожею була побудована парафіянами 1871 року й освячена на честь Успіння Божої Матері. До цього часу жителі Гаврилівки належали до парафії Менчикурської церкви.
Причт складався зі священника та псаломщика. Від парафіян вони отримували 927 рублів утримання та 50 десятин землі. Жили у церковних будинках.
До парафії належали поселення Гаврилівка та села Корніївка і Базилівка. Парафіян було 3200: 1632 чоловіки та 1568 жінок. Осіб духовного стану — 7 чоловіків і 7 жінок. У 1884 році Корніївку відокремили, і вона утворила самостійну парафію з окремим причтом. Усі парафіяни були українцями, яких у тогочасному джерелі названо «малоросами». Серед них не було ані старообрядців, ані сектантів; проживали лише дві єврейські родини.
Єдиним заняттям жителів було землеробство. Земля була дуже придатною для обробітку, але оброблялася недбало. Одна десятина давала не більше чотирьох четвертей урожаю. Загалом господарство перебувало в занепаді: лише чверть парафіян були заможними, а три чверті — бідними.
НАСЕЛЕНІ ПУНКТИ ВЕСЕЛІВСЬКОЇ ВОЛОСТІ
8. Матвѣевка — на ровной степной мѣстности, которая начала населяться только съ 1842 года: первый здѣсь хуторъ принадлежалъ крестьянину с. Тимошевки Переверзеву; потомъ стали переходить сюда и другіе крестьяне изъ той же Тимошевки, мелитопольскаго уѣзда.
Церковь, каменная, съ деревяннымъ куполомъ и каменною колокольнею, построена прихожанами въ 1857 г. и освящена во имя св. архистратига Михаила.
Причтъ: священникъ и псаломщикъ. Содержаніе: отъ казны 123 р. 48 к. и отъ прихожанъ 600 р. и 60 дес. земли. Священникъ живетъ въ общественномъ домѣ, а псаломщикъ — въ собственномъ.
Приходъ — одно селеніе. Прихожанъ 812 + 834 = 1646. Дух. 3 + 4. Въ приходѣ 3 семьи евреевъ.
Въ 1864 г. въ Матвѣевкѣ открыта была секта скопцовъ и шалопутовъ. Они были заключены въ тюремный замокъ, но по недостатку уликъ получили свободу. Въ 1865 г. они стали снова распространять свое лжеученіе, и во главѣ ихъ стояла тогда матвѣевская крестьянка, дѣвица Елена Яркина. Въ 1872 г. прибылъ сюда-же откуда-то «искупитель» крестьянинъ Косьма Феодосьевъ Лисинъ: онъ видѣлся съ Яркиной и убѣждалъ матвѣевскихъ шалопутовъ оскопиться. Въ декабрѣ того же года было произведено слѣдствіе судебнымъ слѣдователемъ: 7 мужчинъ и 8 женщинъ привлечены были къ отвѣтственности. Но изъ нихъ только 5 мужчинъ и 4 женщины признаны виновными какъ въ принадлежности къ сектѣ, такъ и въ распространеніи ея, и понесли законную кару.
Прихожане исключительно занимаются хлѣбопашествомъ, но занимаются съ малымъ усердіемъ. Оттого сосѣди ихъ, нѣмцы, вдвое получаютъ отъ работы пользы, чѣмъ матвѣевцы.
8. Матвіївка розташована на рівній степовій місцевості, яка почала заселятися лише з 1842 року. Перший хутір тут належав селянинові із села Тимошівки Переверзєву. Потім сюди почали переселятися й інші селяни з тієї самої Тимошівки Мелітопольського повіту.
Кам’яну церкву з дерев’яним куполом і кам’яною дзвіницею спорудили парафіяни 1857 року та освятили в ім’я святого архістратига Михаїла.
Причт складався зі священника та псаломщика. Від державної скарбниці вони отримували 123 рублі 48 копійок, а від парафіян — 600 рублів і 60 десятин землі. Священник жив у громадському будинку, а псаломщик — у власному.
Парафія складалася з одного поселення. Налічувалося 1646 парафіян: 812 чоловіків і 834 жінки. Осіб духовного стану було 3 чоловіки та 4 жінки. У парафії проживали три єврейські родини.
У 1864 році в Матвіївці було виявлено секту скопців і шалопутів. Їх ув’язнили, але через брак доказів відпустили. У 1865 році вони знову почали поширювати своє віровчення. На чолі громади тоді стояла матвіївська селянка, дівчина Олена Яркіна.
У 1872 році сюди невідомо звідки прибув селянин Косьма Феодосьєв Лісін, якого називали «спокутником». Він зустрічався з Яркіною і переконував матвіївських шалопутів оскопитися. У грудні того самого року судовий слідчий провів розслідування: до відповідальності притягнули сімох чоловіків і вісьмох жінок. Однак винними в належності до секти та поширенні її вчення визнали лише п’ятьох чоловіків і чотирьох жінок. Вони понесли передбачене законом покарання.
Парафіяни займалися виключно хліборобством, однак робили це без особливої старанності. Тому їхні сусіди — німецькі колоністи — отримували від своєї праці вдвічі більше користі, ніж жителі Матвіївки.
9. Новоивановка — на гладкой, степной, безводной и безлѣсной равнинѣ, въ едва замѣтной лощинѣ. За недостаткомъ рѣкъ и озеръ, почти у каждаго домохозяина есть во дворѣ колодецъ глубиною въ 4–12 саж. По словамъ старожиловъ, селеніе получило названіе отъ чиновника Ивана Ивановича Браткина, который указалъ и распланировалъ это мѣсто для населенія.
Церковь, каменная, съ такою же колокольнею, построена прихожанами въ 1869 г. и освящена въ честь Вознесенія Господня.
Причтъ: священникъ и псаломщикъ. Содержаніе — отъ прихожанъ 900 р. и 120 дес. земли. Священникъ живетъ въ общественномъ домѣ, а псаломщикъ — въ собственномъ.
Приходъ — селеніе Новоивановка и двѣ деревни — Новоуспеновка и Новопоповка. Новоивановка и Новоуспеновка населены крестьянами изъ села Балокъ, мелитопольскаго уѣзда, а Новопоповка — выходцами изъ полтавской губерніи. Они большею частію малороссы. Ихъ 1394 + 1371 = 2765. Духов. 7 + 7. Кромѣ того, въ приходѣ раскольниковъ 2 + 2 и 3 семьи евреевъ.
Занимаются земледѣліемъ и живутъ достаточно.
9. Новоіванівка розташована на рівній степовій, безводній і безлісій місцевості, у ледь помітній улоговині. Через відсутність річок та озер майже кожен господар мав у своєму дворі колодязь завглибшки від 4 до 12 сажнів, тобто приблизно від 8,5 до 25,6 метра. За словами старожилів, поселення отримало назву від чиновника Івана Івановича Браткіна, який визначив і розпланував це місце для заселення.
Кам’яну церкву з кам’яною дзвіницею спорудили парафіяни 1869 року та освятили на честь Вознесіння Господнього.
Причт складався зі священника та псаломщика. Від парафіян вони отримували 900 рублів і 120 десятин землі. Священник жив у громадському будинку, а псаломщик — у власному.
До парафії належали Новоіванівка та два села — Новоуспенівка і Новопопівка. Новоіванівку та Новоуспенівку заселили селяни із села Балки Мелітопольського повіту, а Новопопівку — переселенці з Полтавської губернії. Більшість населення становили українці, яких у тогочасному джерелі названо «малоросами».
Загалом у парафії налічувалося 2765 жителів: 1394 чоловіки та 1371 жінка. Осіб духовного стану було 7 чоловіків і 7 жінок. Крім того, проживали четверо старообрядців — двоє чоловіків і дві жінки — та три єврейські родини.
Жителі займалися землеробством і жили досить заможно.
10. Веселое (старое) — вокругъ ложбины, называемой Малый Менчикуръ, которая отъ снѣга и дождя иногда до того наполняется водою, что представляется какъ бы озеромъ. Это селеніе основано въ 1812 г. и, по преданію, названо Веселымъ вотъ почему. Мѣстность эта, до занятія ея поселенцами, была покрыта густою и высокою травою и имѣла достаточное количество воды. — Оттого чумаки-солевозцы, проѣзжая по большой дорогѣ изъ Перекопа и Геническа, обыкновенно здѣсь останавливались, чтобы покормить лошадей, а сами между тѣмъ посылали въ питейное заведеніе, бывшее недалеко отсюда, за водкою, и проводили нѣсколько времени въ веселой бесѣдѣ между собою. И потому они называли это мѣсто веселымъ, — и когда образовалось селеніе, — оно названо было Веселымъ.
Церковь, деревянная, съ такою же колокольнею, построена прихожанами въ 1829 г. и освящена въ честь Рождества Божіей Матери; но метрич. и исповѣдныя книги хранятся въ ней съ 1818 г.
Причтъ: священникъ и псаломщикъ. Содержаніе: отъ казны 132 р. 30 к. и отъ прихожанъ 900 р. и 120 дес. земли. Помѣщеніе — въ общественныхъ домахъ.
Приходъ — часть селенія Веселаго и деревня Елисеевская. Прихожане — великороссы и частію малороссы. Ихъ 1443 + 1394 = 2,837. Дух. 6 + 4. — Раскольниковъ 4 + 2.
Единственное занятіе — хлѣбопашество.
10. Старе Веселе розташовувалося навколо улоговини під назвою Малий Менчикур. Від снігу й дощу вона іноді настільки наповнювалася водою, що ставала схожою на озеро.
Поселення було засноване 1812 року. За переказами, назву Веселе пояснювали так: до заселення ця місцевість була вкрита густою і високою травою та мала достатню кількість води. Тому чумаки, які перевозили сіль великою дорогою з Перекопа й Генічеська, зазвичай зупинялися тут, щоб нагодувати коней. Тим часом вони посилали когось до розташованого неподалік питного закладу по горілку та проводили деякий час у веселих розмовах. Через це чумаки називали це місце веселим, а коли тут виникло поселення, воно отримало назву Веселе.
Дерев’яну церкву з дерев’яною дзвіницею спорудили парафіяни 1829 року й освятили на честь Різдва Божої Матері. Водночас метричні та сповідні книги зберігалися в ній із 1818 року. Це може свідчити, що церковний облік тут вели ще до спорудження згаданої будівлі храму.
Причт складався зі священника та псаломщика. Від державної скарбниці вони отримували 132 рублі 30 копійок, а від парафіян — 900 рублів і 120 десятин землі. Священнослужителі жили у громадських будинках.
До парафії належали частина села Веселого та село Єлисеївське. Парафіянами були росіяни, яких у джерелі названо «великоросами», і частково українці — «малороси». Загалом налічувалося 2837 парафіян: 1443 чоловіки та 1394 жінки. Осіб духовного стану було 6 чоловіків і 4 жінки. Також у парафії проживали шестеро старообрядців — четверо чоловіків і дві жінки.
Єдиним заняттям жителів було хліборобство.
11. Веселое (новое), отдѣленное отъ Веселаго стараго въ 1872 г.
Церковь, каменная, съ такою же колокольнею, построена прихожанами и освящена 24 октября 1871 г. въ честь Рождества Божіей Матери.
Причтъ: священникъ и псаломщикъ. Содержаніе: отъ прихожанъ 900 руб. и 50 дес. земли. Помѣщеніе — въ общественныхъ домахъ.
Приходъ: часть селенія Веселаго, урочище — Сырые хутора и 8 хуторовъ землевладѣльцевъ. Прихожанъ 1412 + …
Останній рядок продовжується на наступній сторінці.
11. Веселое (новое), отдѣленное отъ Веселаго стараго въ 1872 г.
Церковь, каменная, съ такою же колокольнею, построена прихожанами и освящена 24 октября 1871 г. въ честь Рождества Божіей Матери.
Причтъ: священникъ и псаломщикъ. Содержаніе: отъ прихожанъ 900 руб. и 50 дес. земли. Помѣщеніе — въ общественныхъ домахъ.
Приходъ: часть селенія Веселаго, урочище — Сырые хутора и 8 хуторовъ землевладѣльцевъ. Прихожанъ 1412 + 1377 = 2789. Дух. 4 + 4. Въ приходѣ 2 семьи нѣмцевъ и 4 семьи евреевъ.
11. Нове Веселе було відокремлене від Старого Веселого 1872 року.
Кам’яну церкву з кам’яною дзвіницею спорудили парафіяни та освятили 24 жовтня 1871 року на честь Різдва Божої Матері.
Причт складався зі священника та псаломщика. Від парафіян вони отримували 900 рублів і 50 десятин землі. Священнослужителі жили у громадських будинках.
До парафії належали частина села Веселого, урочище Сирі Хутори та вісім хуторів землевласників.
Загалом налічувалося 2789 парафіян: 1412 чоловіків і 1377 жінок. Осіб духовного стану було 8: 4 чоловіки та 4 жінки. Крім того, у парафії проживали дві німецькі та чотири єврейські родини.
29. Менчикуры — на совершенно ровной степной мѣстности. Здѣсь до 1830 г. жили молдаване и занимались скотоводствомъ; потомъ стали селиться сперва крестьяне Верхней Бѣлозерки, таврической губерніи; съ 1861 г. — малороссы черниговской губерніи, а съ 1869 г. — выходцы полтавской губерніи.
Церковь, каменная, съ такою же колокольнею, построена прихожанами въ 1858 г. и освящена во имя св. апостола и евангелиста Іоанна Богослова.
Причтъ: священникъ и псаломщикъ. Содержаніе: отъ казны 143 р. и отъ прихожанъ 900 р. и 60 дес. земли. Помѣщеніе — въ собственныхъ домахъ.
Приходъ — одно селеніе. Прихожанъ 1009 + 1044 = 2053. Дух. 7 + 9. — Главное занятіе — хлѣбопашество.
29. Менчикури розташовані на абсолютно рівній степовій місцевості. До 1830 року тут жили молдавани, які займалися скотарством. Потім у цій місцевості почали селитися селяни з Верхньої Білозерки Таврійської губернії. З 1861 року сюди переселялися українці з Чернігівської губернії, яких у тогочасному джерелі названо «малоросами», а з 1869 року — переселенці з Полтавської губернії.
Кам’яну церкву з кам’яною дзвіницею спорудили парафіяни 1858 року й освятили в ім’я святого апостола та євангеліста Іоанна Богослова.
Причт складався зі священника та псаломщика. Від державної скарбниці вони отримували 143 рублі, а від парафіян — 900 рублів і 60 десятин землі. Священнослужителі жили у власних будинках.
Парафія охоплювала лише одне поселення — Менчикури. Загалом налічувалося 2053 парафіяни: 1009 чоловіків і 1044 жінки. Осіб духовного стану було 16: 7 чоловіків і 9 жінок. Головним заняттям жителів було хліборобство.
33. Подскошеное — близъ селенія Менчикуръ — населено выходцами изъ полтавской губерніи, а до нихъ перешли сюда до 100 семействъ изъ с. Бѣлозерки, таврической губерніи. Первый житель здѣшній носилъ фамилію Подскока, — отъ этой фамиліи и получило названіе селеніе.
Молитвенный домъ, деревянный, съ такою же колокольнею, построенъ прихожанами и освященъ 18 марта 1867 года во имя святителя Николая.
Причтъ: священникъ и псаломщикъ. Содержаніе: отъ прихожанъ 500 р. и 99 дес. земли. Помѣщеніе — въ общественныхъ домахъ.
Приходъ — одно селеніе. Прихожанъ 350 + 309 = 659. Духовныхъ 6 + 5.
33. Подскошене розташоване поблизу села Менчикури. Його заселили вихідці з Полтавської губернії, а перед ними сюди переселилося до 100 родин із села Білозерки Таврійської губернії. Перший місцевий житель мав прізвище Подскока — від цього прізвища поселення й отримало свою назву.
Дерев’яний молитовний будинок із дерев’яною дзвіницею спорудили парафіяни та освятили 18 березня 1867 року в ім’я святителя Миколая.
Причт складався зі священника та псаломщика. Від парафіян вони отримували 500 рублів і 99 десятин землі. Священнослужителі жили у громадських будинках.
Парафія охоплювала лише одне поселення. Загалом налічувалося 659 парафіян: 350 чоловіків і 309 жінок. Осіб духовного стану було 11: 6 чоловіків і 5 жінок.
36. Гавриловка — въ степи — окружена селеніями: Менчикурами, Корніевкой, Подскошеным и нѣмецкими колоніями. Среди села — ложбина: отъ дождя и снѣга она становится какъ бы озеромъ, но лѣтомъ пересыхаетъ. Ложбина эта называется Долгій подъ. Такъ потому называется иногда и самое селеніе. Прежде эта мѣстность представляла глухую степь, въ которой было много травы и камыша и водились дикія лошади. Населяться она начала съ 1812 года: тогда было здѣсь 2–3 землянки. Первые поселенцы были крестьяне Большой Бѣлозерки, таврической губерніи, Гаврила Шкиндарь и Евфимій Шматко, занимавшіеся скотоводствомъ. Отъ имени перваго и получилъ названіе поселокъ. Потомъ стали переходить сюда и другіе бѣлозерскіе крестьяне, а въ 1863–69 годахъ — крестьяне изъ кіевской и полтавской губерній.
Церковь, каменная, съ такою же колокольнею и оградою, построена прихожанами въ 1871 г. и освящена въ честь Успенія Божіей Матери. До этого времени гавриловцы принадлежали къ приходу менчикурской церкви.
Причтъ: священникъ и псаломщикъ. Содержаніе отъ прихожанъ 927 руб. и 50 д. земли. Помѣщеніе — въ церковныхъ домахъ.
Приходъ — селеніе Гавриловка и деревни Корніевка и Базилевка. Прихожанъ 1632 + 1568 = 3200. Дух. 7 + 7. Въ 1884 г. Корніевка отчислена и составила особый приходъ съ отдѣльнымъ причтомъ. Всѣ прихожане — малороссы. Между ними нѣтъ ни раскольниковъ, ни сектантовъ, только 2 семейства евреевъ.
Единственное занятіе — хлѣбопашество. Земля очень удобна, но обрабатывается небрежно. Десятина даетъ не болѣе 4 четвертей. Вообще хозяйство въ упадкѣ: одна четверть прихожанъ состоятельныхъ, а три четверти бѣдныхъ.
36. Гаврилівка розташована у степу й оточена поселеннями: Менчикурами, Корніївкою, Плоскоіванівкою та німецькими колоніями. Посеред села знаходиться улоговина: від дощу й снігу вона перетворюється наче на озеро, але влітку пересихає. Ця улоговина називається Довгий Под. Тому так іноді називають і саме поселення.
Раніше ця місцевість являла собою безлюдний степ, у якому було багато трави й очерету та водилися дикі коні. Заселятися вона почала з 1812 року: тоді тут було дві-три землянки. Першими поселенцями були селяни з Великої Білозерки Таврійської губернії — Гаврило Шкіндар і Юхим Шматко, які займалися скотарством. Від імені першого з них поселення й отримало свою назву. Потім сюди почали переселятися й інші білозерські селяни, а в 1863–1869 роках — селяни з Київської та Полтавської губерній.
Кам’яна церква з такою самою кам’яною дзвіницею та огорожею була побудована парафіянами 1871 року й освячена на честь Успіння Божої Матері. До цього часу жителі Гаврилівки належали до парафії Менчикурської церкви.
Причт складався зі священника та псаломщика. Від парафіян вони отримували 927 рублів утримання та 50 десятин землі. Жили у церковних будинках.
До парафії належали поселення Гаврилівка та села Корніївка і Базилівка. Парафіян було 3200: 1632 чоловіки та 1568 жінок. Осіб духовного стану — 7 чоловіків і 7 жінок. У 1884 році Корніївку відокремили, і вона утворила самостійну парафію з окремим причтом. Усі парафіяни були українцями, яких у тогочасному джерелі названо «малоросами». Серед них не було ані старообрядців, ані сектантів; проживали лише дві єврейські родини.
Єдиним заняттям жителів було землеробство. Земля була дуже придатною для обробітку, але оброблялася недбало. Одна десятина давала не більше чотирьох четвертей урожаю. Загалом господарство перебувало в занепаді: лише чверть парафіян були заможними, а три чверті — бідними.
Page updated
Report abuse