Доля під знаком ОST

Історія людства знає безліч воєн. Але дві з них за масштабами руйнувань і людських втрат не мають рівних. Це Перша та Друга світові війни. Обидві пов’язані із XX століттям, обидві прийшли із Німеччини. Для України Пер­ша світова війна стала братовбивчою, а Друга принесла горе і страждання, величезні людські та матеріальні втрати.

Дійсною трагедією для нашої країни стало вивезення людей, у першу чер­гу молоді, на роботу в Німеччину. Всього було відправлено до Німеччини 2400 тис. громадян України. Запорізька об­ласть належить до тих регіонів, звідки було вивезено найбільшу кількість людей, а саме – 174 тис. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хво­роб і травматизму. Частина остарбайтерів, боячись репресій з боку радянської влади, не повернулася на Батьківщину після завершення війни.

Докотилася хвиля вербування в Рейх і до Веселівського району. За два ро­ки окупації, з 1941 по 1943рр., з району до Німеччини було вивезено 1286 юнаків і дівчат, із них 87 - з села Чкалове. 87 скалічених доль, чия юність пройшла у чужому краї.

Прикладом стійкості і трагізму є життя звичайної української жінки, на­шої землячки - Бригади (Крохмаль) Ольги Харитонівни.

Звістка про війну застала молоду дівчину, як і багатьох чкаловців, на колгоспній ниві. Мирну сільську працю перервала війна. Чоловіки із зброєю в руках пішли боронити Батьківщину, почалася евакуація техніки і колгоспної худоби. Селяни, які залишилися, збирали врожай, дбали про колгоспний інвентар, аж поки 18 вересня 1941 року до села не увірвалися німецькі солдати. З перших днів окупації місцеві мешканці відчули на собі, що таке «новий порядок». Фашисти розмістили у приміщенні школи комендатуру, до якої зобов’язали з'явитися всіх працездатних селян. На молодь влаштовували облави з метою відправки до Німеччини. Легальним способом уникнути вивезення було отримати медичну довідку про непридатність до праці. Люди вдавалися до витончених вигадок, аби тільки бути «невиліковно» хворими, іноді завдавали собі справді непоправних каліцтв. Усе йшло в хід, тільки б не їхати.

Спогади колишньої остарбайтерки Бригиди Ольги Харитонівни, мешканки с. Чкалове Веселівського району: «У селі молодь набирали п ’ять разів. Але мені чотири рази вдалося уникнути облави. Перший раз я заховалася у сусідів в пір’ї і подушках. І так пролежала кілька днів. Наступного разу порізала собі вени на руках. Втретє - порізала ноги лезом і натерла господарським милом. Ноги пухли, із ран цибеніла кров. Коли прийшла до комендатури, комісія мені сказала, що я заразна і можу заразити інших. Перед четвертою облавою я втекла до своєї тітки у село Верби (Херсонська область). Пробула у неї десять днів і повернулася додому. Із нашого села вивезли майже всіх парубків і дівчат. Жменька людей, яка залишилася, працювала в полі під наглядом поліцаїв. 5 вересня 1943р. я з дівчатами молотила жито, коли до нас під 'їхав комендант і наказав сідати в гарби. Замазаних і немитих, мене і ще чотирьох дівчат, відвезли до комендатури. Я просилася додому зайти, щоб перевдягатися, мене відпустили. Дома нікого не було, всі працювали у колгоспі. Залишила записку і пішла. О 17-ій годині відправили нас у селище Веселе. Зранку прийшли наші матері, принесли одяг, харчі. Прощання було довгим, всі плакали, тужили. Декого рідні бачили в останній раз».

Важливим етапом доставки робочої сили з окупованих територій в Рейх було транспортування. Як правило, із невеликих населених пунктів групу завербованих під охороною місцевих поліцаїв та жандармів супроводжували до районного центру або найближчої залізничної станції. Так і Ольгу Харитонівну разом з іншими дівчатами доправили гарбами до Кирилівки, посадили в потяг. Вагони без нар, без соломи. Доводилося сідати і лежати на підлозі, а до того ж вагони не були вичищені. Для справляння природних потреб - отвір у підлозі. Стояла нестерпна задуха, постійно мучила спрага (одне відро води на сотню людей у вагоні). Дехто не витримував, пробував тікати, але це було марною справою. Втікачів повертали, публічно катували, іноді розстрілювали, щоб іншим була наука.

Шанси на виживання в значній мірі залежали від того, куди робітник потрапив працювати: на державне виробництво, де умови праці й побуту були найгіршими, чи до сільського господарства, де було легше прохарчуватися. Робітники використовувалися переважно як підручна робоча сила на металургійних заводах та на підприємствах переробної і машинобудівної промисловості. З кожним днем визвольні війська наближалися до кордонів Німеччини, бомбардували основні промислові об’єкти країни. Коли були знищені всі заводи в Еслінгені, Ольгу разом із тисячею дівчат-остарбайтерок відвезли до Берліна. Тут вони працювали на заводі слюсарями. Починали роботу о 5-ій годині ранку, а пізно ввечері, о 20-ій годині, у супроводі наглядачів поверталися у табір для невільників із Сходу, в той час, коли французькі та бельгійські робітники мешкали на квартирах та в гуртожитках.

Харчувалися остарбайтери погано, у них був найменший продуктовий раціон порівняно з іншими іноземними робітниками. Щоденне меню складалося з ерзац-кави та шматка хліба від 250 г до 400 г (ранком, іноді ще й ввечері ) та літри «баланди з брюкви», яку навіть дуже голодній людині важко було їсти. До цього раціону раз на тиждень додався шматочок маргарину, цукру або сахарину. Ольга Харитонівна згадувала цей період свого життя, як час постійного недоїдання.

Поряд із постійним голодом ще одним джерелом страждань остарбайтерів стала нестача одягу та взуття. «Коли йшли з роботи, то було видно, що ми старці, порівнюючи з німцями, - так оцінює своє становище Ольга Харитонівна. - У гарні сукні нас одягали, коли фотографували. І ці фото ми надсилали своїм рідним, щоб вони думали, як добре нам у Німеччині живеться.»

Погані умови проживання, недостатнє харчування, важка праця, катастрофічний санітарно-гігієнічний стан у таборах, розповсюдження різноманітних паразитів і шкідників призводили до того, що серед остарбайтерів зафіксований найбільший відсоток (порівняно з іншими іноземцями) травматизму й смертності від інфекційних хвороб та виснаження.

« Як і інші дівчата з нашого заводу, я заробляла на місяць п ’ять марок. На ці гроші купляла конверти і писала рідним. Не дозволялося повідомляти батьків про наші муки тут, тому вони тільки здогадувалися, як нам живеться. Писали в листах вірші, складені дівчатами. Плачемо і пишемо. Так додому хотілося. Ми цю тугу у віршах виплакували». - згадувала Бригада О.Х.

На заключному етапі війни табір, в якому перебувала Ольга Харитонівна, не раз піддавався бомбардуванню авіації союзників. Одного ранку дівчата прокинулися в порожньому таборі - фашисти втекли від наступаючих англо- американських військ. Звільнені остарбайтерки пішли по селах шукати роботу, щоб якось прогодуватися.

25 листопада 1945р. Бригада О.Х. повернулася додому. Повернулася у своє село, а тут знову біда - голод. Доводилося їсти лободу, хліб із тирсою. У колгоспі працювали до виснаження. Роботи не боялася, за всяку бралася. Дуже образливо було, бо земляки скоса дивилися, хоча я і не добровільно поїхала до Німеччини (а були і такі), та все ж в очах односельців залишалася зрадницею. Там, на чужині, наслухалися образ. «Русіш швайн» - німці називали, і свої з ненавистю дивилися. Багато хто і не зізнавався, що у німців був.

Важкі випробування, знущання, голод та звірство фашистів не змогли здолати у колишніх остарбайтерів жагу до життя. Ольга Харитонівна присвятила себе вихованню дітей, онуків, правнуків. Працьовита і дбайлива господарка, любляча дружина, мати, бабуся й прабабуся. Біль в її серці жив до останніх її днів.

(Статтю підготовлено за матеріалом роботи – переможця обласного конкурсу «Твої герої, Запорізький край», керівник вчитель історії та права КЗ «Чкаловська ЗОШ І-ІІІ ступенів» Лариса Адамян)

Секретар сільської ради Ірина БАБИЧ

https://chkalovska-gromada.gov.ua/news/1588858061/ 

Зустріч із остарбайтером

Великою бідою для нашої країни в роки Другої світової війни було вивезення людей, у першу чергу молоді, на примусові роботи до Німеччини. Майже кожна українська родина зазнала лиха трудових депортацій. За два роки окупації, з 1941 по 1943 рр., з Веселівського району було вивезено 1286 юнаків і дівчат, із них 87 – з нашого рідного села Чкалове. 87 скалічених доль, чия юність пройшла у чужому краї.

Прикладом стійкості і героїзму є життя звичайної жінки, нашої землячки, колишньої остарбайтерки Бригиди Ольги Харитонівни. Про жахливі часи нацистської неволі і дотепер згадує із сльозами на очах і тугою в серці. Вижити допомогла молодість та далека духовна підтримка рідних, які залишилися чекати свою доньку на Батьківщині.

Напередодні Дня Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні учні 5-го класу КЗ «Чкаловська ЗОШ І-ІІІ ступенів» разом із вчителем історії Адамян Л.І. відвідали Бригиду О.Х., привітали її із святом, подарували малюнки, квіти, солодощі.

Ольга Харитонівна розповіла учням про нелюдські випробування, голод та знущання, які довелося їй пережити на чужині та у повоєнні роки, вже вдома, бо таких, як вона, колишніх остарбайтерів, влада переслідувала, відправляла на важку працю.

Бригида О.Х. побажала дітям пам'ятати про великий подвиг нашого народу, і, саме головне - берегти мир на рідній землі, бути дружніми, товариськими.

Біль у серці цієї доброї і дбайливої жінки живе і сьогодні. Часто згадує колишніх подруг, з якими довелося працювати у різних містах Третього Рейху, переглядає старі фото, листи з неволі. Тільки біль і пам'ять дали сили цій жінці створити своє життя таким, яким воно є зараз – довгим і щасливим.

Адамян Л., вчитель історії КЗ «Чкаловська ЗОШ І-ІІІ ступенів»

https://chkalovska-gromada.gov.ua/news/1525783923/ 

Автобіографія Євтушенка Івана Пилиповича (посилання)

Архівні реквізити - ДАЗО, Р-1676 оп 2 спр 248

ПІБ: Євтушенко Іван Пилипович

Рік народження: 1905 р.

Місце народження: с. Гаврилівка, Веселівський район

Народився у 1905 р. у с. Чкаловка Веселівського району Запорізької області. Тут же проживав до 1934 року. До 13 років жив із батьком і матір'ю, після чого у 1918 р. батько і мати померли, я залишився сиротою.

У 1922 році почав працювати на щоденних роботах у колишній комуні «Авангард» Єлизаветівської сільради по 1925 р. З 1925 по 1929 працював у заможних громадян, які мені обробляли землю конями, а я відпрацьовував фізичною працею. У Червоній Армії не служив, мав пільги.

У 1929 році організувалася спілка [з обробітку землі], до якої я вступив членом до повної колективізації, і перейшов в артіль «8 Березня». В артілі «8 Березня» працював на рядових роботах до травня місяця 1934 року.

10 числа виїхав я до Криму, м. Сімферополь, де й вступив на роботу в приймальник НКВС на посаду вих[ователя]... і працював до 2 жовтня 1941 року. З 2 жовтня 1941 був мобілізований на копання окопів, і копав до зайняття м. Сімферополя німцями. У період окупації проживав у м. Сімферополі до січня місяця 1942 р.

У 1942 р. у серпні місяці приїхав у с. Чкалове, де й прожив до травня місяця 1942 року*. Працював у колгоспі «8 Березня» на рядових роботах.

У травні місяці 5 числа під натиском німецької влади я виїхав добровільно до Німеччини на каторгу, де й працював в одному з таборів під назвою цар Тарукин?. Роботу виконували в шахтах під землею до визволення союзниками-американцями 22 березня 1945 року.

Автобіографія (свідчення) Симоненко Марії Семенівни (посилання)

Архівні реквізити - ДАЗО, Р-1676 оп 2 спр 248

ПІБ: Симоненко Марія Семенівна

Рік народження: 1915 р.

Місце народження: с. Гаврилівка, Веселівський район, Запорізька область

Народилася у 1915 р. у селі Гаврилівка Веселівського району Запорізької області. Проживала в селі Гаврилівка до 1932 року. З 1932 по 1934 р. працювала в радгоспі імені Сталіна Запорізької області.

З 1934 по 1938 р. працювала в селі Гаврилівка. З 1939 по 1940 працювала в місті Сімферополі. З 1940 по 1942 — у Гаврилівці.

У 1942-му взяли мене німці, везли замкнених, їсти давали 200 грамів хліба й 1 брукву. На роботу нас водили поліцаї, замикали в бараках, щоб ми не втекли, били нас.

Батько мій був хлібороб і помер у 1929 році. Чоловік мій — у Червоній Армії, жила удвох із мамою, мати вже стара нетрацездатна.

Автобіографія (свідчення) Міщенко Мотрі Федорівни (посилання) 

Архівні реквізити - ДАЗО, Р-1676 оп 2 спр 248

Автобіографія про моє перебування в Німеччині

Забрали мене до Німеччини 7 листопада 1942 року. Сумною була картина нашої поїздки: всю дорогу плакали день і ніч. Намагалися дорогою втекти, але була посилена охорона. Їхали сімнадцять днів у закритих вагонах, випускали тільки під охороною за природними потребами. З їжею було погано.

Привезли нас до міста Есслінген 24 листопада 1942 року. Розмістили по таборах. Умови табірного життя були гірші, ніж у наших собак: мало того, що голодні, так ще й ніде було відпочити. Послали на роботу на фабрику. Ми там працювали погано, тому що не було бажання та сил працювати на ворога.

Годували дуже погано: давали 250 грамів хліба та брукву, яка так смерділа, що неможливо було їсти. Роботу не виконували, бо всі думки і сили були на батьківщині. Часто нас піддавали звірячим покаранням, але все ж ми знали, що це наші вороги, і кращого від них ми не чекали, та й не хотіли. Часто били, знущалися з нас за те, що не виконували роботу.

20 квітня 1945 року мене визволили американські війська, і 18 липня 1945 року я прибула на батьківщину.

Міщенко Мотря Федорівна

23 грудня 1945 р.