1887 - Мелітопольський повіт. Селянське господарство

«Мелітопольський повіт. Селянське господарство», 1887 р.

(Мелитопольский уезд - Крестьянское хозяйство 1887 г.)

Таким же образом создалась и Гавриловка. В старину здесь были хутора с. Большой Белозерки. К 1855 году эти хутора развились в село с 200 дворов. Тогда на больше-белозерском сходе крестьяне постановили соединить разбитые семьи в котором-нибудь одном селении, для чего перегоняли сына к отцу, одного брата к другим:

«Як там (в Б. Белозерке) два брата, а тут (в Гавриловке) один, то его туда (в Белозерку) гнали, а як тут два, а там один, сюда гнали».

За магарыч гавриловское общество принимало к себе и пришельцев с Севера, бродивших в уезде. В то же время гавриловцы просили таврического губернатора оставить их всех на месте теперешнего поселения.

В 1862 году пришло 14 семей с 57 душами «по акту» из Киевской губернии; земля им была нарезана от Б. Белозерки; в 69 году еще пришло 33 ревизских души «по приемному приговору». Киевским выходцам гавриловцы нарезали землю отдельно, и те тотчас же ее разделили на ревизионные души.

В 1872 году гавриловское общество смешало вместе землю киевских и белозерских выходцев и поделило на наличные души мужеского пола. С 1872 по 1879 год 44 души ушли в Черноморию и землю передали родственникам.

В 1879 году общество произвело передел по наличным душам, отобрало 44 души от родственников и пустило их под толоку. С 1879 до 1884 года 14 душ вернулись из Черномории и получили наделы из толоки.

Так само виникла й Гаврилівка. У давнину тут були хутори села Великої Білозерки. До 1855 року ці хутори розрослися в село з 200 дворів. Тоді на великобілозерському сході селяни постановили об’єднати розділені сім’ї в якомусь одному поселенні, для чого переводили сина до батька, одного брата — до інших:

«Як там (у Великій Білозерці) два брати, а тут (у Гаврилівці) один, то його туди (у Білозерку) гнали, а як тут два, а там один — сюди гнали».

За могорич гаврилівська громада приймала до себе й переселенців із Півночі, які блукали повітом. Водночас гаврилівці просили таврійського губернатора залишити їх усіх на місці теперішнього поселення.

У 1862 році з Київської губернії прибули 14 сімей, у яких налічувалося 57 осіб, — «за актом»; землю їм було відведено від Великої Білозерки. У 1869 році прибуло ще 33 ревізькі душі — «за приймальним присудом». Переселенцям із Київської губернії гаврилівці відвели землю окремо, і ті одразу ж розподілили її за кількістю ревізьких душ.

У 1872 році гаврилівська громада об’єднала землі переселенців із Київської губернії та Великої Білозерки й розподілила їх за кількістю наявних осіб чоловічої статі. З 1872 до 1879 року 44 особи виїхали до Чорноморії, передавши землю родичам.

У 1879 році громада здійснила новий переділ землі за кількістю наявних душ, відібрала у родичів наділи 44 осіб і відвела їх під толоку. З 1879 до 1884 року 14 осіб повернулися з Чорноморії та отримали наділи із земель толоки.

Історико-статистичний нарис села Гаврилівка та Веселівської волості Мелітопольського повіту

(За матеріалами подвірного перепису 1884–1887 років під редакцією К. Вернера та С. Харизоменова)

РОЗДІЛ I. Макроекономічний контекст та поземельна криза у Веселівській волості

1. Етнодемографічний портрет волості

Веселівська волость Мелітопольського повіту Таврійської губернії у другій половині XIX століття являла собою жваве перехрестя переселенських потоків. За даними перепису, волость характеризувалася яскраво вираженою етнографічною перевагою малоросійського населення. Малороси становили 71% місцевих жителів, тоді як на частку великоросів припадало 28%. Інший відсоток складали поодинокі родини інших національностей.

2. Структура землекористування та жорстке малоземелля

Поземельний устрій волості відрізнявся критичним дисбалансом, що зумовив перманентну економічну кризу селянських господарств. Земля у Веселівській волості розподілялася так:

• Громадська надільна земля — всього 31,4% від загальної площі.

• Приватна власницька (поміщицька) земля — 68,6% площі.

• Казенна (державна) земля — 0,0% (у волості не було жодної казенної десятини).

Цей колосальний перекіс у бік приватного землеволодіння прирікав місцевих селян на гостре малоземелля. Громадських пасовищ та сіножатей катастрофічно не вистачало. У пошуках виходу селяни були змушені масово орендувати орні землі у сусідніх поміщиків на вкрай невигідних кабальних умовах: у середньому по Веселівській волості 76,2% селянських дворів орендували ріллю, сплачуючи оренду або грошима, або відробітками (іспольщиною).

3. Тваринництво та тяглова сила

Основою добробуту місцевих жителів залишалося робоче скотарство, проте його структура зазнавала змін. Тяглова сила волості була представлена переважно кіньми: вони становили 95% усього робочого скоту, тоді як частка традиційних для південних степів волів скоротилася до 5%.

На 100 селянських дворів у Веселівській волості в середньому припадало:

• 14,2% безтяглових господарств (які не мали робочої худоби або володіли лише одним конем).

• 26,3% дрібних господарств (що мали пару або три голови робочої худоби).

• 44,1% заможних дворів (які володіли великими упряжками з 4 і більше голів робочої худоби).

Решта дворів посідали проміжне становище. Найбідніші селяни часто не могли обробити свої дрібні наділи самостійно, через що змушені були вдаватися до супряги (об'єднання кількох господарств для спільної оранки одним плугом) або наймати заможних сусідів зі своїм інвентарем.

4. Продаж Рахманівського степу як каталізатор аграрних реформ

Історичною віхою в житті волості став 1882 рік, коли княгиня Оболенська виставила на продаж величезний масив приватної землі — «Рахманівський степ» площею 22 000 десятин. Ця подія викликала справжню паніку та колосальне піднесення серед селянських громад. Побоюючись, що ці землі розкуплять великі спекулянти або орендарі, громади волості почали масово складати вироки про перехід від тимчасової «наявної» (налічної) розкладки землі до стабільної «ревізької» розкладки.

Селяни прагнули юридично закріпити за собою право власності на конкретні наділи, щоб мати можливість викупити їх у постійне володіння й убезпечити свої господарства на випадок зміни державної політики.

РОЗДІЛ II. Мікроісторія та поземельний побут села Гаврилівка

1. Виникнення села: від білозерських хуторів до єдиної громади

Спочатку на місці майбутньої Гаврилівки існували розрізнені степові хутори, що належали державним селянам величезного села Велика Білозерка. Екстенсивний характер землеробства змушував селян іти далеко вглиб степу, створюючи тимчасові заїмки для випасу худоби та розорювання віддалених ділянок. Поступово ці заїмки перетворювалися на постійні садиби.

Приблизно до 1855 року ці хутори розрослися настільки, що утворили самостійне поселення, яке налічувало вже близько 200 дворів. Подібний стихійний вихід викликав крайнє незадоволення Велико-Білозерського сільського сходу, який втрачав контроль над оподаткуванням хуторян. Щоб примусово відновити адміністративний порядок, сход ухвалив безпрецедентне рішення — насильно з'єднати розбиті родини в якомусь одному місці. Відбувалося це через жорсткі примусові заходи «перегону» родичів:

«Якъ тамъ (въ Б. Бiлозернѣ) два брата, а тутъ (въ Гавриловкѣ) одинъ, то его туда (въ Бiлозерну) гнали, а якъ тутъ два, а тамъ одинъ — сюда гнали».

Паралельно з цим гаврилівці охоче приймали до себе втікачів-переселенців та вільних кочівників із Півночі за традиційне мирське частування («магарич»). Закріпившись на місці, жителі Гаврилівки надіслали офіційне прошення таврійському губернатору з клопотанням законодавчо затвердити статус їхнього нового поселення.

2. Київська переселенська хвиля та земельні реформи

Офіційне державне улаштування села та наділення його земельним фондом відбулося у 1860-х роках:

• У 1862 році до Гаврилівки «за актом» прибули 14 сімей (57 душ) з Київської губернії. Земля для київських новоселів була офіційно відрізана від загальних наділів Великої Білозерки.

• У 1869 році до громади за спеціальним прийомним вироком зачислили ще 33 ревізькі душі.

Спочатку київським переселенцям земля була нарізана окремим відокремленим масивом, який вони негайно розділили між собою за кількістю ревізьких душ. Проте роздільне існування двох громад у межах одного села викликало постійні суперечки. У 1872 році гаврилівці провели радикальну земельну реформу: вони об'єднали землі київських та білозерських вихідців у єдиний фонд і здійснили загальний зрівняльний переділ за наявними душами чоловічої статі.

У Гаврилівці ніколи не існувало вільних лишків землі: селяни отримали суворо встановлену державою мінімальну норму — 8 десятин ріллі на одну ревізьку душу.

3. Земельні спори та драма «чорноморських утікачів»

У 1870-х роках Мелітопольський повіт уразила затяжна сільськогосподарська криза. Чутки про безкраї родючі землі на Кавказі спровокували масову хвилю переселення селян на Чорноморське узбережжя:

• З 1872 по 1879 рік 44 ревізькі душі з Гаврилівки кинули свої господарства та таємно втекли до Чорноморії. Тікаючи, переселенці передали свої орні наділи родичам, які залишалися в селі.

• У 1879 році сільська громада під час чергового генерального переділу землі вжила жорстких заходів. Вона відібрала ці землі у родичів утікачів і пустила звільнену ріллю під толоку (громадське пасовище для худоби). Схід затвердив суворий общинний принцип: «Кто ушелъ до передела, тотъ податей не платитъ и земли не получаетъ».

• З 1879 по 1884 рік через важкі умови життя на Кавказі 14 душ повернулися з Чорноморії назад до Гаврилівки. Громада була зобов'язана наділити їх землею, проте вільного фонду не було. У підсумку повернутим виділили нові орні ділянки, буквально вирізавши їх із громадської толоки. На момент перепису 1887 року за громадою все ще числилося 30 душ-утікачів, чия земля залишалася під громадським вигоном.

4. Общинна специфіка: розділ «сусід по сусіду»

Як і в багатьох інших малоросійських громадах Мелітопольського повіту, в Гаврилівці існувала унікальна специфіка поземельного розподілу. Тут повністю була відсутня традиційна жеребкуваня при розподілі орних смуг між домогосподарями.

Душові наділи нарізалися послідовно, суворо за порядком забудови будинків на вулицях села — «сусід по сусіду» (відповідно до страхового списку будівель). Це означало, що сусіди по селу отримували суміжні ділянки в полі, що значно спрощувало виїзд на ріллю та спільну координацію сільськогосподарських робіт.

РОЗДІЛ III. Організація навчальної частини та шкільної справи в Гаврилівці

Стан народної освіти в Гаврилівці являв собою разючий контраст між передовою навчальною програмою та вкрай несприятливими матеріально-гігієнічними умовами.

1. Будівля школи та гігієнічна криза

При спорудженні будівлі земського училища сільська громада припустилася серйозних помилок у плануванні:

• Школу побудували на низинному, сирому місці, що призводило до постійної вологості в приміщеннях.

• Будівлю звели осторонь від центру села, через що дітям було вкрай незручно діставатися навчання в період бездоріжжя та зимових завірюх.

Всередині будівлі ситуація була критичною. Гаврилівська школа входила до переліку 11 найбільш переповнених та небезпечних для здоров'я училищ повіту. При встановленій земськими лікарями гігієнічній нормі площі у 2,75 кв. аршина на одного учня, у Гаврилівці реально припадало всього від 0,9 до 1,2 кв. аршина (тобто від 17% до 36% від санітарної норми).

Щодо об'єму повітря дефіцит був ще страшнішим: замість мінімальних 11,8 кубічних аршин повітря на дитину припадало лише від 1,5 до 3,3 куб. аршин (11,9%–33% норми). Діти дихали у 3–8 разів меншою кількістю повітря, ніж вимагалося. Ситуація погіршувалася тим, що в класних кімнатах не було ні вентиляторів, ні елементарних кватирок. Класних меблів також катастрофічно бракувало, а наявні лави та столи старовинного зразка були вкрай ветхими та постійно хиталися.

2. Фінанси школи без «душової розкладки»

Утримання училища лягало важким тягарем на бюджет, але гаврилівська громада знайшла оригінальний спосіб обійти подушний податок, не утискаючи бідняків. На відміну від більшості громад, які збирали гроші на школу «з душі», Гаврилівка покривала шкільні витрати з альтернативних джерел доходу:

• З плати, що стягувалася зі сторонніх власників за випас надлишків худоби на громадських пасовищах.

• Зі зборів, що стягувалися за видачу дозволів на тимчасове проживання стороннім особам («за проживательство постороннихъ») у межах села.

За рахунок цих самих мирських коштів Гаврилівська громада повністю закуповувала всі навчальні посібники, книги, зошити та письмове приладдя для учнів, не чекаючи допомоги від повітового земства (така практика в повіті існувала лише в чотирьох селах, включаючи Веселе та Царицин Кут).

3. Організація навчальної частини та розширена програма

Навчання велося в обсязі початкового училища Міністерства народної освіти і ділилося на три відділення (класи):

• 1-е (молодше) відділення: Діти вчили базові молитви (з обов'язковим перекладом зі слов'янської мови на російську), опановували читання, письмо та усний рахунок у межах чисел від 1 до 20.

• 2-е (середнє) відділення: Вивчалися найважливіші біблійні сюжети Старого Завіту, вводилося пояснювальне читання з усним переказом тексту своїми словами, диктанти, а також базові правила граматики та чотири дії над простими числами.

• 3-є (старше) відділення: Учні опановували Новий Завіт, основи православного Богослужіння та Символ віри. З російської мови вони писали виклади (твори), заучували напам'ять байки та вірші, вивчали синтаксис. З арифметики виконували дії над іменованими числами та знайомилися з поняттям про прості дроби.

Видатна відмінність Гаврилівки: Тоді як переважна більшість початкових шкіл повіту обмежувалася цією стандартною схемою, Гаврилівське училище входило до числа всього семи російських шкіл Мелітопольського повіту, де в старшому відділенні селянським дітям офіційно викладалися географія та вітчизняна історія, а також церковний спів.

4. Розпорядок навчального року та манкіровки

Учбове життя школярів було підпорядковане селянському побуту:

• Терміни навчання: Прийом дітей тривав з вересня до 15 жовтня, тому заняття розпочиналися лише в другій половині жовтня, коли завершувалися польові роботи, і закінчувалися наприкінці травня. Весь період навчання з урахуванням різдвяних та великодніх канікул тривав чистими всього від 5,5 до 6 місяців на рік.

• Шкільний день: Уроки тривали з 8–9 годин ранку до 3–4 годин дня. Щодня проводилося 5–6 уроків тривалістю по 55 хвилин кожен. Між уроками влаштовувалися три короткі перерви (від 5 до 15 хвилин) та одна велика перерва на обід (від 1 до 2 годин). Молодше відділення відпускали додому на 1,5 години раніше за старших дітей.

• Проблема весняного відвідування (манкіровки): Школа була заповнена дітьми лише в зимові місяці (листопад, грудень, січень, лютий). З настанням весни та початком оранки більшість учнів масово залишала заняття заради роботи в полі, через що відвідуваність училища скорочувалася в кілька разів.

• Шкільна бібліотека: Училище страждало від відсутності фундаментальної бібліотеки для викладачів. Тим не менш, для учнів була зібрана невелика, але затребувана бібліотека (в основному складалася зі Святого Письма, історичних брошур про Петра Великого та Суворова, байок Крилова та спеціалізованих земських пам'яток, наприклад, «Про дифтерит»). За звітами вчителів, потяг дітей та дорослих до читання був величезним: за відсутності інших книг селяни від палітурки до палітурки перечитували шкільні підручники.

• Вечірні класи для дорослих: З 1881 року з ініціативи Училищної ради у волості почали функціонувати вечірні класи для дорослих. На цих заняттях дорослі гаврилівці та підлітки, які рано залишили школу, збиралися разом, щоб підтримувати та розвивати навички читання, письма й рахунку. Освітлення для вечірніх уроків учні мали приносити з собою.

РОЗДІЛ IV. Порівняльний аналіз колонізаційних та господарських типів сіл Веселівської волості

Різноманітність історичного коріння та поземельного устрою сіл Веселівської волості сформувала кілька унікальних господарсько-культурних типів селянських громад.

1. Село Веселе (волосний центр): прогресивна реформа народної освіти

Центральне село волості — Веселе — виділялося своєю унікальною громадською ініціативою. У 1872 році Веселівське сільське товариство здійснило справжній прорив у справі народної освіти Таврійської губернії. За рахунок власних мирських коштів селяни:

• Повністю побудували просторий шкільний будинок, розрахований на 120 учнів.

• Виділили з мирського бюджету 200 рублів на рік на утримання штатного помічника вчителя.

• Призначили 100 рублів щорічної винагороди для законоучителя.

• Найголовніше — ухвалили офіційний мирський вирок, який визнавав обов'язковим початкове навчання для всіх дітей обох статей віком від 8 до 13 років.

Цє рішення зробило Веселе передовим форпостом грамотності в повіті, де дівчаток навчали нарівні з хлопчиками.

2. Єлизаветівка та Базилівка: земельний подвиг дарственників

Доля цих двох поселень — найяскравіший приклад боротьби селян-дарственників (колишніх кріпаків поміщика, які отримали при звільненні безкоштовний, але мізерно малий «дарственний» наділ в 1/4 норми) за виживання.

• Єлизаветівка (поземельний прорив): На момент перепису громада складалася зі 108 домогосподарів. Перебуваючи в умовах важкого малоземелля, єлизаветівці зважилися на грандіозний крок. У 1884 році за сприяння Селянського поземельного банку вони викупили у місцевого поміщика 1040 (за іншими актами — 1041) десятин зручної землі за колосальну суму — 48 836 рублів.
  
  Щоб справедливо розподілити фінансовий тягар, громада застосувала унікальний зрівняльний метод: вони повністю злили стару надільну землю та щойно куплений банк землі в єдиний фонд. На кожну живу ревізьку душу чоловічої статі було нарізано суворо по 4 десятини ріллі (з них 2,75 десятини купленої та 1,25 десятини надільної). Внаслідок цієї угоди забезпеченість землею в Єлизаветівці зросла до 13,4 десятини на один двір (і до 7,2 дес. на одного працівника), що вивело село з бідності.
  
  

• Базилівка (соціальний глухий кут): Сусіднє маленьке село Вазилівка (всього 26 домогосподарів) виявилося «менш щасливим». Вони не встигли вчасно оформити угоду з банком, хоча їхні уповноважені представники вже виїжджали до Таврійського відділення Селянського поземельного банку за попередніми довідками. Безземелля прирікало Вазилівку на крайні злидні та тотальну безписьменність.
  
  За даними перепису, у Вазилівці на 162 жителі припадало всього 2 грамотних чоловіки і 0 учнів (рівень грамотності становив мізерні 1,2%). В Єлизаветівці рівень грамотності був трохи вищим — 2,5% (19 грамотних на 762 жителі), при цьому в обох селах не вчилася жодна дівчинка.
  
  

3. Піскошине (Піскошенне): вигнання поміщика та козацька інтеграція

Село виникло на місці хутора Піскочина. Близько 1850-х років державні селяни сусідньої Малої Білозерки силою вигнали зі степових земель поміщика Несконіна та заснували хутір на берегах глибокого степового яру, де збиралася тала вода. До 1854 року тут налічувалося понад 20 постійних хуторських дворів.

До державної ревізії 1857 року земля не ділилася, а жителі вважалися білозерцями. Після ревізії Мала Білозерка виділила піскочинцям окрему ділянку, яку вони розділили за ревізькими душами.

У 1862 році уряд запросив на ці землі переселенців — 74 душі вільних козаків Роменського повіту Полтавської губернії. Козаки отримали по 8 десятин на душу з фондів Малої Білозерки. Земля старожилів та нових козаків була об'єднана і порівну розділена за ревізькими душами.

Однак це призвело до неймовірної адміністративної плутанини:

• Полтавські козаки («новожили») сплачували податки та несли адміністративні повинності у село Веселе (Веселівської волості).

• Місцеві старожили платили податки та підпорядковувалися Малій Білозерці (Білозерської волості), складаючи з нею одне товариство.

Цей абсурд двовладдя тривав до 1864 року, коли уряд прирізав до Піскошина додатково по 2 десятини на душу з земель Малої Білозерки, ліквідував поділ, створив єдину сільську громаду й остаточно приписав її до Веселівської волості. У 1872 році піскошинці розділили всю землю за наявними душами.

4. Манчекури та Ново-Конотопівка: переселенські мандри та «громадська запашка»

Історія Ново-Конотопівки розпочалася з драматичного переселення. У 1862 році за закликом уряду державні селяни Конотопського повіту Чернігівської губернії вирушили на південь. Провідники (ходоки) привели їх спочатку в село Любимівку Дніпровського повіту (під Каховкою). Проте переселенцям там категорично не сподобалося: вони скаржилися, що вода в місцевій річці Конці «погана та гнила».

Чернігівці відправили нових ходоків углиб степів, і ті уподобали розлогі Манчекурські степи. Через три тижні переселенці знялися з місця, заснували село Ново-Конотопівку та утворили єдине адміністративне товариство з сусідніми Манчекурами. Казна виділила їм наділ на 118 ревизских душ із резервного фонду села Веселого, а в 1866 році від Веселого відрізали ще по 2 десятини на ревізьку душу на користь новоселів.

• Специфіка розподілу ріллі: У Манчекурах через величезний розмір громади та строкатість ґрунтів жеребкування проводилося за складною системою. Орна земля ділилася на 9 великих «шматків» за якістю землі. Кожен «шматок» розбивався на 4 «стовпи» (сотні). Усі жителі за порядком забудови будинків також ділилися на 4 сотні. Жреб кидали лише між сотнями за право володіння тим чи іншим «стовпом» у кожному з 9 шматків. Всередині ж сотні земля нарізалася без жеребкування, послідовно — за порядком будівництва садиб у селі.

• Громадська запашка: Манчекурське товариство активно розвивало передову практику колективного господарювання. Громада вилучала так звані виморочні (що залишилися без спадкоємців) та сирітські землі. У Манчекурах 9 десятин такої землі розорювалися миром («общественная запашка»), а весь зібраний хліб продавався для покриття загальних мирських витрат (утримання доріг, ремонт мостів, найм пастухів), що суттєво знижувало податковий тягар на бідні селянські родини.

5. Ново-Успенівка та Ново-Попівка: боротьба за право власності

Обидва села у 1882 році перебували в авангарді руху за повернення до ревізької системи розподілу землі.

• Жителі Ново-Попівки мотивували свою відмову від наявної (налічної) розкладки тим, що, згідно з владенною грамотою, через 20 років земля має бути повністю викуплена селянами у власність. При поділі ж за наявними душами уряд, на думку селян, давав землю лише у тимчасове користування, «ніби в оренду».

• Громада Ново-Успенівки того ж 1882 року склала аналогічний вирок про переділ за ревізькими душами, прямо вказавши мету — «щоб можна було викупити землю» у постійне подвірне володіння для захисту від зазіхань великих землевласників та підготовки до можливого переселення на нові хутори.

ВИСНОВОК

Кінець XIX століття застав Веселівську волость Мелітопольського повіту у стані глибокої внутрішньої трансформації. Жорстока земельна криза, викликана перевагою приватного землеволодіння (68,6%), змушувала селянські громади шукати нові форми виживання.

Це виражалося як у грандіозних фінансових зусиллях (викуп землі через Селянський банк громадою Єлизаветівки), так і в пошуку нових адміністративних рішень (масовий перехід до ревізької розкладки в Ново-Успенівці та Ново-Попівці, розвиток громадської запашки в Манчекурах).

Водночас волость демонструвала унікальні приклади турботи про майбутнє: створення передової обов'язкової системи початкової освіти в селі Веселому та викладання історії та географії в тісній, сирій, але щиро улюбленій селянами школі Гаврилівки довели, що навіть в умовах жорстокого малоземелля та злиднів потяг до освіти залишався непереборною силою народного життя.