Історія міст і сіл (укр)

Назад до розділу "Нариси"

Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 765 с.

ЧКАЛОВЕ, ВЕСЕЛІВСЬКИЙ РАЙОН, ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСТЬ

Веселе, Веселівський район, Запорізька область

Чкалове (до 1938 року — Гаврилівка) — село, центр однойменної сільської Ради, розташоване за 20 км на захід від райцентру смт Веселого. До найближчої залізничної станції Нововесела — 18 км. Село зв’язане шосейним шляхом з автомагістраллю Москва—Сімферополь. Населення — 1350 чоловік. Чкалівській сільській Раді підпорядковане село Корніївка.

Гаврилівну засновано 1812 року в Менчикурській долині поблизу урочища Довгий Під. Першими поселенцями були державні селяни з Великої Білозерки Гаврило Шкіндар та Юхим Шматко, які того року заснували хутір. Від імені першопоселенця Гаврила Шкіндара й пішла назва села.

Обабіч Гаврилівського хутора осідали нові переселенці — переважно вихідці з Великої Білозерки. У 1855 році розрізнені хутори злилися в єдине село, в якому налічувалося 200 дворів. Того ж року за рішенням великобілозерського та гаврилівського селянських сходів частину переселенців повернуто до Великої Білозерки. Переселяли сина до батька, меншого брата до старшого, або одного з братів до двох інших. Внаслідок такого переселення у Гаврилівці залишилось 127 дворів. Але населення зростало переважно за рахунок нових переселенців з північних губерній, які шукали вільних земель. В 1862 році сюди прибуло 14 сімей (57 ревізьких душ) з Київської губернії. 1864 року в селі вже проживало 694 чоловіка.

У 1868 році, коли в Гаврилівці оформилась самостійна община, було проведено земельне розмежування з Великою Білозеркою; до Гаврилівки відійшло 4775 десятин землі. Селяни займалися хліборобством, на кожну ревізьку душу припадало по 8 десятин землі. З 1872 року община перейшла до розподілу землі на наявні чоловічі душі, що призвело до значного подрібнення наділів.

На час перепису 1884 року в селі налічувалось 253 двори, в т. ч. 11 неприписаних до общини (торговці, ремісники, батраки), проживало 1529 чоловік. Із загальної кількості приписаних до села дворів — 30 були безпосівними, хоч і мали в середньому на двір по 10,7 десятини надільної землі. Відсутність тягла й інвентаря змушувала їх здавати землю в оренду куркулям і до них же найматися на заробітки. 35 господарств засівали від 1 до 5 десятин, а 52 двори — від 5 до 10 десятин. Отже, половина господарств села була бідняцькою. Лише 6 дворів мали плуги, половина не мала худоби; тільки 3 господарства обробляли землю своєю худобою, 47 — вступали в супрягу, решта ж наймала тягло й інвентар.

Третина господарств, що була середняцькою, засівала від 10 до 24 десятин на двір. Половина з них здавала частину наділу в оренду. Дві третини господарств цієї групи обробляли землю, вступаючи в супрягу. Отже, більша частина цієї групи селян ледь зводила кінці з кінцями.

46 куркульських господарств мали на двір по 28—29 десятин наділу. З них 16 засівали від 30 до 50 і більше десятин кожне, 20 господарств — від 80 до 200 десятин, бо орендували 1277 десятин у своїх односельчан і володіли 450 десятинами купленої землі. На кожне з цих господарств припадало по чотири-п’ять пар коней і по парі волів, по чотири-шість корів тощо.

Процес класового розшарування селян Гаврилівки дедалі поглиблювався. Протягом 1884—1904 рр. населення її зросло в тричі, майже у стільки ж разів зменшились наділи на наявну чоловічу душу, що у 1904 році становили всього 2,9 десятини. Сільська біднота через відсутність робочої худоби та інвентаря не спроможна була обробити й ці мізерні ділянки.

Безпосередньо до Гаврилівки прилягали володіння крупних поміщиків-колоністів Фальц-Фейна, Шредера та інших. Значна частина гаврилівських селян постійно наймитувала в цих економіях.

Жорстока експлуатація бідноти сільськими глитаями, колоністами та поміщиками породжувала у неї невдоволення існуючим ладом та штовхала її на рішучі виступи проти гнобителів. З великим інтересом гаврилівські селяни знайомились з більшовицькими листівками та прокламаціями, які восени 1905 року розповсюджував у селі місцевий бідняк Михайло Xомич Любарський. Він підтримував зв’язок з Мелітопольським комітетом РСДРП, одержував від нього революційну літературу, в т. ч. й звернення ЦК РСДРП «Селяни, до вас наше слово!». У грудні 1905 року гаврилівська біднота рішуче підтримала виступи селян Великої Білозерки, а в серпні 1906 року — Великої Лепетихи проти поміщиків-колоністів і взяла участь у розгромі їх економій, зокрема економії Шредера та маєтку Давидфельда.

Царизм жорстоко придушив селянські заворушення. Як і в навколишніх селах, у Гаврилівці провадились обшуки, допити й арешти. Кількох активних учасників заворушень з Гаврилівки, зокрема, селян С. Ростенка та А. Шмиголя заарештували й заслали до Сибіру.

Запровадження столипінської аграрної реформи вкрай розорило основну масу гаврилівських селян. Напередодні першої світової імперіалістичної війни із 3920 чоловік населення Гаврилівки 1022 чоловіки постійно перебували на заробітках за межами села. Значна частина бідноти цілорічно наймитувала у сільських багатіїв. 112 господарств зовсім не мали худоби, така ж кількість дворів була без коней чи волів. Отже більша половина господарств не мала тягла, 218 дворів — інвентаря. 167 таких господарств здавали свої наділи повністю чи частково в оренду, а залишену частину землі обробляли в супрязі. В іншому становищі знаходились 52 куркульські господарства. В своїх руках куркулі зосередили понад 60 проц. землі, яку біднота здавала в оренду, а також більшість робочої худоби та інвентаря. 8 куркульських господарств скупили 581 десятину бідняцької землі і вийшли на хутори. Крім того, вони орендували та скуповували землі в інших волостях і за межами повіту.

Село, як і в попередні роки, забудовувалось здебільшого саманними хатами, вкритими соломою. Лише третина будівель, що належала заможним селянам, була під черепицею. Криві вузькі вулиці в негоду втопали в багнюці.

Селяни фактично не мали медичної допомоги. В селі не було навіть фельдшерського пункту, а Веселівська волосна лікарняна дільниця не встигала обслуговувати навіть жителів волосного центру.

Першу земську однокласну школу відкрито в селі 1875 року. Взимку школа погано опалювалась, не вистачало меблів, підручників. Того року тут навчалося 53 хлопчики і 11 дівчаток. Першим вчителем у селі був Ф. Корнєв.

За вимогою общини земство в 1899 році відкрило в селі ще одну початкову однокласну школу. В обох школах у 1899/1900 навчальному році навчалось 159 дітей. Але школу закінчило лише 13 дітей, решта мусила кинути навчання, бо в господарстві потрібні були робочі руки. Більша частина дітей взагалі залишалася поза школою. Так, у 1913/14 навчальному році з 382 дітей віком від 8 до 12 років зарахували до школи лише 160, закінчила навчальний рік тільки шоста частина.

1898 року земство відкрило в селі невелику бібліотеку, яка налічувала 269 книг, переважно релігійного змісту.

Як тільки почалася перша світова війна, більшість чоловіків призовного віку відправлено на фронт. За час війни в селі реквізували дві третини поголів’я коней, всі придатні брички. Відсутність робочих рук призвела до скорочення посівних площ; бідняцькі господарства занепадали.

Після повалення самодержавства життя селян не поліпшилось. Буржуазно-демократична революція не вирішила земельного питання, не принесла жаданого миру.

Докорінно змінилась обстановка в селі після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Наприкінці грудня 1917 року до Гаврилівки прибули представники повітової Ради селянських депутатів з Мелітополя та Веселівського волосного ревкому. На сільській сходці зачитали рішення повітової Ради про встановлення Радянської влади в усіх селах повіту, оголосили декрети Радянського уряду про мир і землю. Гаврилівці одностайно підтримали створення у Веселому волосного ревкому і тут же обрали сільський ревком, головою якого став колишній фронтовик, місцевий селянин Семен Іванович Романенко, членами — селяни Л. І. Міщенко, Г. Г. Чеверда, К. С. Чичкань. Ревком одразу приступив до здійснення ленінського Декрету про землю та організації супряги бідняцьких господарств для проведення сівби.

У квітні 1918 року, коли кайзерівські війська захопили село, ревком пішов у підпілля, звідки керував боротьбою селян проти окупантів та їх буржуазно-націоналістичних найманців. Окупанти чинили грабежі й насильства. Реквізовані у селян хліб, майно і худобу вони відправляли до Німеччини. Невдовзі в Гаврилівці нелегально був створений повстанський загін, якого очолив більшовик Д. С. Кириленко. Начальником штабу загону став комуніст О. Д. Заплюйсвічка.

Восени 1918 року австро-німецькі окупанти залишили село. Ревком, вийшовши з підпілля, продовжував формувати партизанський загін. У січні 1919 року, коли село захопили білогвардійські частини генерала Тілло, партизани з’єдналися з Михайлівським та іншими партизанськими загонами і взяли участь у героїчній обороні Михайлівни від білогвардійців.

У середині лютого 1919 року частини Червоної Армії з групи П. Ю. Дибенка визволили село від денікінців. Тоді ж гаврилівський партизанський загін влився до складу Першого українського полку 2-ї бригади Задніпровської радянської дивізії. Члени ревкому, що повернулись до Гаврилівки, займалися поповненням добровільцями Першого українського полку, збиранням продовольства для Червоної Армії і голодуючих міст півночі Росії.

Та мирний час тривав недовго. На початку липня Гаврилівну знову захопили денікінці. Вони знущалися над радянськими активістами та сім’ями червоноармійців, намагалися провести мобілізацію до білої армії. Але більшість чоловіків призовного віку втекла до дніпровських плавнів і там переховувалась до визволення села. На початку січня 1920 року під ударами частин 46-ї стрілецької дивізії Червоної Армії білогвардійці залишили село.

Після визволення села від денікінців Веселівський волревком допоміг створити в Гаврилівці сільревком, який відразу приступив до виконання продрозверстки та організації допомоги червоноармійським і бідняцьким родинам. Але 10 червня село захопили врангелівці. Протягом другої половини серпня частини Другої Кінної армії вели безперервні бої з ворогом в районі села, воно кілька разів переходило з рук у руки; остаточно село визволене від білогвардійців частинами 88-ї бригади 4-ї армії Південного фронту 31 жовтня 1920 року.

Багато вихідців з Гаврилівки виявили мужність і героїзм у боях з контрреволюцією на фронтах громадянської війни та в боротьбі за встановлення і зміцнення Радянської влади в рідному селі. Серед тих, хто загинув,— Д. С. Кириленко, О. Д. Заплюйсвічка, Т. П. Клепач, 3. М. Бабич, Г. І. Міщенко й інші. В селі свято шанують їх пам’ять. Вони поховані в братській могилі в центрі села, де нині насаджено парк.

Після визволення села від врангелівців Веселівський волревком на початку листопада 1920 року допоміг створити сільревком на чолі з комуністом Семеном Івановичем Романенко. Ревком допоміг бідноті в організації 25 листопада того ж року комітету незаможних селян, головою якого обрали колишнього партизана А. Ю. Середу.

Великою подією в селі стало створення 22 грудня 1920 року партійного осередку, який очолив голова ревкому Семен Іванович Романенко. Партосередок, ревком, КНС організували продовольчу допомогу сім’ям червоноармійців та супрягу бідняцьких господарств для проведення оранки й сівби. Поряд з цим, вони розгорнули підготовку до виборів сільської Ради, які відбулися на початку лютого 1921 року. Головою сільради обрали колишнього члена ревкому Л. І. Міщенка. Невдовзі приступила до виконання своїх обов’язків народна міліція у складі Михайла Xомича Любарського, Є. Г. Шкиндара і П. О. Чуба.

Партосередок, сільрада й КНС повели рішучу боротьбу з куркулями. Вилучивши в них надлишки хліба, село успішно виконало продовольчу розверстку. Одночасно було організовано збирання коштів та продовольства для робітників Донбасу і робітничих центрів півночі країни. Глитаї чинили шалений опір заходам Радянської влади. В серпні 1921 року вони вбили агента веселівського волосного продовольчого комітету Ляха. Зусиллями народної міліції та активу КНС бандитів було знешкоджено.

Труднощі відбудовного періоду ускладнились неврожаєм, у селі почався голод. Наприкінці серпня 1921 року на 2-му волосному з’їзді представників комнезамів створено комітет допомоги голодуючим. При допомозі сільських КНС, у т. ч. й гаврилівського, зібрано для голодуючих 110 голів худоби, 14 овець, 32 пуди сала і смальцю, 56 пудів олії, 198 пудів соняшника та борошна. Третину цього продовольства зібрали в Гаврилівці. Партосередок, сільрада та щойно створена комсомольська організація потурбувались також про долю дітей-сиріт. Понад 40 дітей влаштували до сільського дитячого будинку. Для решти — відкрили їдальню, допомогли продуктами.

Наприкінці 1921 року з ініціативи КНС у селі створено споживчий кооператив, який надавав селянам кредити і напрокат — сільськогосподарський інвентар.

Великі труднощі в селі виникли весною 1922 року. Через нестачу кормів загинула значна кількість коней та іншої худоби, обмаль було посівного матеріалу.

Комнезам добився державної насіннєвої позички, організував супрягу та комітет взаємодопомоги, якого восени того ж року перетворено в кредитне товариство. Вжиті заходи сприяли тому, що більша частина земель, у т. ч. бідняцьких, була засіяна.

Сільська Рада і комнезам під керівництвом партосередку допомагали біднякам покінчити із залежністю від куркулів. Створений при сільраді земельний комітет провів облік та конфіскацію нетрудових земель у куркулів, відібрав лишки тягла й реманенту. Землю розподілено з розрахунку 1,7 десятини на кожного їдця.

У травні 1922 року з ініціативи партосередку та КНС 22 бідняцьких господарства об’єдналися в сільськогосподарську комуну «Авангард». Її організаторами стали секретар партосередку Семен Іванович Романенко та колишній партизан і червоноармієць Л. Д. Шмиголь. Комунарам виділили 659 десятин колишньої поміщицької землі, в т. ч. 521 десятину орної. Головою комуни селяни обрали Семена Івановича Романенко. У 1924 році комуна закупила у держави трактор та інший інвентар. Селяни часто відвідували комуну, де наочно переконувалися у перевагах колективної праці, вчилися культурі землеробства.

Споживче та кредитне товариства допомогли бідноті придбати худобу й інвентар, розширили прокатний пункт. Бідняцьким господарствам надавалися також пільги при оподаткуванні. Все це сприяло зміцненню їхніх господарств. Парторганізація, сільрада та КНС вели наполегливу роз’яснювальну роботу серед селян про необхідність переходу до колективних форм господарювання, залучали їх до громадського життя. У жовтні того ж року відбулися вибори нового складу сільської Ради. До неї обрали 25 депутатів від бідноти і середняків. За них голосувало 80 проц. виборців, які мали право голосу. На той час в селі налічувалось 576 господарств, мешкало 2900 чоловік. Діяли 2 парові млини, 3 вітряки, олійниця, 8 кузень.

Уже в перші роки Радянської влади в селі відбулися важливі соціальні і культурні зміни. В 1921 році тут споруджено амбулаторію, відкрито медпункт, де працювали лікар, 5 фельдшерів та 7 санітарок, діяло 2 початкові школи. Наприкінці того ж року відкрито сільбуд, у якому під керівництвом завідуючого будинком В. М. Попова працювали хоровий і драматичний гуртки, кілька разів на місяць влаштовували вистави і концерти.

У 1924 році в Гаврилівці ліквідовано неписьменність на 65 проц. Жінки-делегатки шефствували над школами, їх залучали до лікнепів, брали вони участь і у випусках стінгазет. Величезну популярність мав сільськогосподарський гурток, який працював при сільбуді. Селяни вивчали в ньому основи агрономії, знайомилися з новою технікою. Спочатку гурток відвідувало близько 40 чоловік, потім його аудиторія значно розширилась. Лекторів запрошували з райцентру. Особливо популярними були дискусії про кооперативи.

Увага до колективних форм господарювання була не випадковою. Крім гаврилівської, в районі на той час існувало ще кілька комун і кооперативів, розгортали роботу споживча й кредитна кооперації. У серпні 1924 року у Веселому відбувся другий з’їзд кооператорів, на якому ухвалено постанову про створення товариств спільного обробітку землі (ТСОЗів). Для піднесення економіки колективних господарств з’їзд визнав необхідним придбати 18 тракторів та автомашину. Делегати затвердили статут ТСОЗу.

Важливим засобом пропаганди колективних форм господарювання стала районна сільськогосподарська виставка, відкрита у Веселому наприкінці вересня 1925 року, на якій була представлена й гаврилівська комуна «Авангард». Тут демонстрували свої досягнення комуни і ТСОЗи району. З великим інтересом знайомилися селяни з експонатами виставки, особливо з новою технікою, яка випускалася вітчизняними заводами. Люди все більше переконувались у перевагах колективного

господарювання. Того ж року в Гаврилівці виник перший ТСОЗ «Колективіст», а 1927 року — ТСОЗ «Зірка». На початку наступного року тут організовано ще два ТСОЗи. Того ж року, за прикладом сусідніх сіл, селяни Гаврилівки організували перший колгосп, його головою став бідняк-активіст Федосій Сергійович Стародуб. На кінець року 47 проц. одноосібних господарств Гаврилівки були колективізовані. Наступного року в селі вже існувало шість колгоспів: «П’ятирічка», «Червоний жовтень», «8 березня», «Зірка», «Червоний партизан», «Праця незаможника». Партосередок, члени сільради й комсомольці посилювали роз’яснювальну роботу серед селян. До кінця 1930 року колективізація господарств в основному була завершена.

В селі точилася гостра класова боротьба. Куркулі розгорнули шалену антирадянську агітацію, підбурювали несвідому частину селян до знищення худоби тощо. Але їх підступні дії були викриті на загальних зборах колгоспників, за рішенням яких близько 50 куркульських родин вислали за межі республіки, а їх будівлі та майно передали колгоспам.

Велику допомогу в організаційно-господарському зміцненні артілей подавала МТС, створена на початку 1932 року в Гаврилівці. Вона одержала 20 тракторів, 5 локомобілів, 7 нафтових двигунів тощо. Крім гаврилівських колгоспів, МТС обслуговувала артілі ще семи навколишніх сіл. Політвідділ МТС, очолюваний Т. К. Самохвалом, проводив політичну роботу в колгоспах, тракторних бригадах. Це відіграло велику роль у зміцненні трудової дисципліни членів артілі, в організації соціалістичного змагання, розвиткові стахановського руху. 1935 року при МТС організовано школу механізації, яка протягом одного лише року підготувала 50 трактористів, більша частина їх була з Гаврилівки.

Озброєння артілей технікою, підвищення культури землеробства сприяли піднесенню продуктивності праці та зростанню врожайності сільськогосподарських культур. Якщо збір зернових у гаврилівських колгоспах до 1937 року не перевищував 10 цнт з га, то в 1940 році він досяг 15 цнт. Відповідно збільшувались і прибутки.

На початку 1941 року колгоспи укрупнились, в селі їх стало чотири: «8 березня», «Зірка», «П’ятирічка» та «Червоний Жовтень». Завдяки зусиллям МТС значно зросла їх технічна озброєність.

За визначні успіхи в колгоспному виробництві 1939 року представлено на Всесоюзній сільськогосподарській виставці артілі «Червоний Жовтень» і «8 березня», де зібрали по 18 цнт зернових і бобових культур з гектара. Учасниками ВСГВ стали також трактористи С. М. Григоренко, І. І. Загрудний, Ю. Л. Юхно, які виробили по 700—1500 га умовної оранки на трактор, агроном Ф. Л. Горохівець, голова артілі «Зірка» С. Т. Горянський. Чабан артілі «Жовтень» С. К. Назаренко, який від кожних ста вівцематок одержував щороку по 170 ягнят, був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1940 року.

Зміцнення економіки артілей забезпечувало піднесення матеріального добробуту та культурного рівня хліборобів. У 1940 році в колгоспах села видано на трудодень по 1,5—2 кг хліба і по 1,5—2 крб. грішми.

Велику організаторську, політичну та культурно-освітню роботу серед трудівників села провадила партійна організація, яка 1940 року налічувала 7 комуністів. Істотну допомогу їй надавав партосередок МТС. Комуністи й комсомольці, залучаючи інтелігенцію, проводили читки газет, бесіди, лекції, влаштовували вечори трудової слави тощо.

У передвоєнні роки набагато змінився зовнішній вигляд села. Відремонтовано житловий фонд, споруджено десятки нових будинків та громадських приміщень, упорядковано вулиці, насаджено парк. Зникли пошесні хвороби, до послуг трудящих були амбулаторія, лікарня на 10 ліжок, аптека. В 1938 році, на честь видатного льотчика Героя Радянського Союзу В. Чкалова, село перейменоване на Чкалове.

До 1936 року тут ліквідовано неписьменність серед дорослих. На початку 30-х років початкову школу реорганізовано в семирічну, 1938 року — в середню. Працювали сільський та колгоспні клуби, в яких демонструвались кінофільми, відбувались аматорські вистави та концерти художньої самодіяльності. Молодь брала участь у різних спортивних і оборонних гуртках, складала норми на значки «ГПО», «ГСО», «Ворошиловський стрілець».

Після нападу фашистської Німеччини на Радянську Батьківщину всі чоловіки, здатні носити зброю, пішли на фронт. Старики, жінки, діти, зібравши врожай, допомогли евакуювати в глиб країни машинний парк, обладнання МТС, колгоспну худобу. Комуністи Іван Степанович Кривко, Макар Гордійович Бутко, Пилип Нестерович Скороход, Нікіфор Пилипович Мишко організували винищувальний загін, який отримав зброю, організував охорону села. Частину хліба і колгоспного майна, яке не встигли вивезти, роздали на схованку колгоспникам. З наближенням фронту винищувальний загін пішов у підпілля, готувався до партизанської боротьби.

Гітлерівці захопили село 18 вересня 1941 року. Вночі Іван Степанович Кривко скликав членів винищувального загону і запропонував заховати продовольство та зброю поблизу скотомогильника, а бійцям розійтись на деякий час по домівках. Фашисти розмістили в приміщенні середньої школи комендатуру, а з колишніх куркульських прихвоснів створили поліцейську команду. Зрадники видали німцям патріотів. Усіх їх було заарештовано і кинуто до мелітопольської в’язниці, а пізніше розстріляно. Живими пощастило лишитися Г. X. Галенкові та Іван Степанович Кривкові, які потрапили до фашистських концтаборів. За час окупації гітлерівці й поліцаї не раз проводили облави на молодь, 87 юнаків і дівчат вивезли на каторжні роботи до Німеччини.

29 жовтня 1943 року під натиском кінноти 4-го гвардійського Кубанського кавалерійського корпусу генерала М. Я. Кириченка і частин 19-го танкового корпусу загарбники залишили село. У боях за визволення села загинув 21 радянський воїн, героїв поховано в братській могилі, на якій встановлено пам’ятник.

Відступаючи, гітлерівці вивезли до Німеччини 140 коней, 340 голів великої рогатої худоби, 146 овець, 200 свиней, палили хати і громадські будівлі. Збитки, заподіяні окупантами колгоспам села, становили понад 22 млн. карбованців.

Відразу ж після визволення колгоспники приступили до відбудови господарства. Не було тягла: на чотири колгоспи лишилось тільки четверо коней. Для відновлення громадського стада колгоспники здавали на ферми уцілілих телят. На польових роботах використовували корів, сіяли вручну. Кожен трудівник намагався внести посильний вклад у справу розгрому фашистських окупантів. До фонду оборони країни зібрали кілька тисяч карбованців, фронтовикам надіслали посилки з сушеними фруктами, тютюном та теплими речами.

У грудні 1943 року до села надійшли з евакуації 10 тракторів та 20 комбайнів Чкаловської МТС, яка майже два роки перебувала в Азербайджанській РСР. Повернення техніки стало справжнім святом для села. Вже весною 1944 року було освоєно близько 90 проц. довоєнних посівних площ, а наступного року вся орна земля — 4580 гектарів.

У 1944 році колгоспи пересічно зібрали по 12 цнт озимої пшениці з гектара, а в «Червоному Жовтні» — зокрема по 14 цнт. Завдяки братній допомозі колгоспників Азербайджану, Казахстану та Російської Федерації, які надіслали чкаловцям молодняк великої рогатої худоби, свиней, овець, а також будівельні матеріали, відроджувались тваринницькі ферми; на кінець 1944 року артілі мали 170 голів молодняка великої рогатої худоби, 99 свиней, 40 коней. Загальні прибутки колгоспів того року становили 356 тис. карбованців.

Виробничих успіхів досягли артілі завдяки самовідданій праці колгоспників та механізаторів Чкаловської МТС. Особливо відзначилася тракторна бригада, яку очолював М. Ф. Стовбур. Механізатори виробили на 15-сильний трактор понад 500 га умовної оранки.

Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни до села повернулися демобілізовані воїни. 142 з них удостоєно бойових урядових нагород. 150 односельчан віддали життя за свободу й незалежність соціалістичної Батьківщини. Вчорашні солдати стали працювати на найбільш важливих ділянках виробництва, і вже 1945 року справи в колгоспах пішли набагато краще. На 2—3 цнт зросли врожаї ярої пшениці та кукурудзи. Подвоїлося поголів’я худоби, від держави було одержано ще 60 робочих коней. На третину зросли загальні прибутки артілей. У колгоспах були створені партійні та комсомольські організації, які спрямовували зусилля хліборобів на подолання труднощів. Завдяки справжньому героїзму трудящих 1949 року досягнуто довоєнного рівня врожайності зернових і технічних культур. Тракторна бригада Чкаловської МТС, яку очолював комуністе. М. Марченко, того року виробила по 895 га умовної оранки на кожний 15-сильний трактор, а комбайнери С. Марченко, І. Радченко та М. П. Шкіндер щоденні норми на збиранні врожаю виконували на 250 процентів.

У серпні 1950 року колгоспи села об’єдналися в єдину артіль ім. Чкалова. Укрупнення господарств сприяло кращому використанню техніки, поліпшенню структури посівних площ, піднесенню загальної культури землеробства; більше коштів асигновувалось і на будівництво тваринницьких ферм. В останньому році другої післявоєнної п’ятирічки врожайність зернових становила на всій площі посіву в середньому по 18,6 цнт з га, а загальні прибутки артілі дорівнювали 2 мли. крб. Трудовим успіхам хліборобів і механізаторів сприяло розгортання соціалістичного змагання за піднесення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, збільшення виробництва зерна і продуктів тваринництва.

Застрільниками змагання були механізатори. Ветеран Великої Вітчизняної війни, орденоносець М. П. Шкіндер з року в рік на збиранні врожаю перевиконував норми в 3 рази. 1952 року він зібрав 9700 цнт зерна, за що був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Цієї ж нагороди удостоєні комбайнери І. Г. Конюка, Г. X. Кривко і І. П. Багній.

У 1954 році вжито ряд заходів щодо зміцнення колгоспних кадрів досвідченими працівниками, озброєними агротехнічними знаннями. Головою колгоспу ім. Чкалова став колишній секретар Веселівського райкому партії П. І. Пуляєв. Зоотехнічну справу в артілі очолила посланець МТС зоотехнік С. Я. Бастило, агрономом призначено випускника сільськогосподарського технікуму Ю. М. Ажимова. Багато колгоспників освоїли професії трактористів, комбайнерів, шоферів. Все це сприяло поліпшенню організації праці та культури виробництва. Протягом трьох років третьої післявоєнної п’ятирічки, незважаючи на несприятливі кліматичні умови, врожайність зернових культур стабілізувалася на рівні попередніх років, врожайність соняшнику зросла до 13,5 цнт. Майже в півтора раза збільшились загальні прибутки.

Значна увага приділялася тваринництву. Споруджувались капітальні, механізовані ферми, здійснювалися заходи щодо оновлення поголів’я великої рогатої худоби племінним молодняком. Партосередок та правління колгоспу запровадили нову систему матеріального заохочення, коли додаткова оплата тваринникам видавалася не в кінці року, а щомісяця. Протягом 1956—1958 рр. поголів’я великої рогатої худоби на фермах артілі збільшилося втричі і становило 1,2 тис. голів, потроїлось і поголів’я свиней. Виробництво молока на 100 га угідь збільшилось за цей час з 47 до 120 центнерів.

В роки семирічки, внаслідок помилок, допущених у керівництві сільським господарством, виявлених жовтневим (1964 р.) Пленумом ЦК КПРС, а також через посуху 1962—1963 рр., врожайність зернових і технічних культур в колгоспі ім. Чкалова значно зменшилась (до 9 цнт з га). Це негативно позначилося і на продуктивності тваринництва.

Виконуючи рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, XXIII з’їзду КПРС і XXIII з’їзду КП України, парторганізація та правління артілі здійснили більш доцільну розстановку кадрів спеціалістів, найважливіші ділянки виробництва очолили комуністи. В колгоспі збільшено машинний парк, поліпшено структуру посівних площ, удосконалено систему морального і матеріального заохочення колгоспників. Провідною культурою стала озима пшениця, маловрожайні сорти її були замінені на високопродуктивні — Безосту-1, Миронівську-264 та Миронівську-808. Рентабельність вирощування пшениці порівняно з 1960 роком збільшилась у 5,5 раза. Середня врожайність зернових з гектара навіть у несприятливих умовах (пилові бурі) 1969 року досягла 20,1 цнт, а кукурудзи — 24,3 центнера.

Значні зрушення відбулися і в тваринництві, цьому сприяло дальше поліпшення кормової бази. Протягом 1959—1969 рр. поголів’я худоби зросло в півтора раза. Порівняно з 1964 роком виробництво тваринницької продукції на 100 га угідь набагато збільшилось: молока — в півтора раза і становило 248 цнт, м’яса — в 1,6 раза і становило 47,9 цнт. Прибутки колгоспу зросли до 800 тис. крб., а неподільний фонд перевищив 1,5 млн. карбованців.

В селі працює відділення «Сільгосптехніки», створене на базі PTC. Тут ремонтуються колісні трактори, комбайни та інша техніка колгоспів. Відділення виконує ряд замовлень колгоспів по транспортуванню добрив, механізації трудомістких процесів у виробництві тощо.

Машинний парк колгоспу ім. Чкалова щороку поповнюється новими потужними машинами: 1969 року він мав 27 тракторів, 15 різних комбайнів, 16 автомашин тощо.

Колгосп у широких масштабах розгорнув нове капітальне будівництво. Збудовано шість корівників на 900 голів худоби, в т. ч. три типові корпуси з водогоном, автопоїнням, механічним доїнням корів, кормозапарниками. Споруджено також два типових свинарники, пташник на 6 тисяч штук птиці, вівчарню, велике зерносховище, склад мінеральних добрив, водонапірну вежу, що постачає водою все село і забезпечує виробничі потреби.

Колгоспні кадри поповнились кваліфікованими механізаторами, рільниками, тваринниками, в артілі з’явилися головний інженер, інженер-механік, технік зв’язку, електротехнік, слюсар, агроном-хімік, зоотехнік тощо. У 1969 році тут працювало 70 механізаторів, 7 спеціалістів сільського господарства з вищою освітою та десятки фахівців — з середньою спеціальною освітою.

У 1969 році три партійні організації — колгоспна, відділення «Сільгосптехніки» та середньої школи — об’єднували 40 комуністів. Вони очолюють найважливіші ділянки виробництва, ведуть широку політично-масову роботу, спрямовують діяльність комсомольських організацій, що об’єднують 142 юнаків і дівчат. В колгоспі виросли десятки нових передовиків колгоспного виробництва, 18 з них у 1966— 1967 рр. відзначені урядовими нагородами. Орденом «Знак Пошани» нагороджені голова колгоспу І. М. Касярум, бригадир комплексної бригади М. В. Климчук і тракторист М. М. Середа.

Неухильне піднесення колгоспної економіки дає можливість постійно збільшувати оплату праці. Середньомісячний заробіток колгоспника 1969 року становив 95 крб., а механізатора і тваринника — 115—120 крб. Того року колгоспники у власному користуванні мали 286 телевізорів, 14 легкових автомашин і 24 мотоцикли. Зростають купівельна спроможність та особисті заощадження трудящих. Протягом 1960—1969 рр. товарооборот сільського споживчого товариства, яке мало три магазини, буфет і їдальню, становив понад 1,5 млн. крб. Поліпшилось пенсійне забезпечення трудящих.

Невпізнанно змінився вигляд села. Зовсім зникли хати під солом’яними стріхами. Більшість будинків колгоспників споруджені з цегли, криті шифером і черепицею. Виросли нові вулиці, центр села прикрасився будівлями середньої школи, спорудженої 1965 року, магазинів та іншими новобудовами. Тільки протягом 1964—1969 рр. 110 родин відзначили новосілля.

У кожній садибі — чудовий фруктовий сад. Усі вулиці Чкалового озеленені, мають тротуари, а центральну вулицю забруковано. Село з 1962 року підключили до державної електромережі. У січні 1970 року стала до ладу велика електропідстанція, завдяки якій село одержало струм Дніпрогесу ім. В. І. Леніна. Жителі користуються послугами поштового відділення та автоматичної телефонної станції.

Сільську лікарню розширено до 25 ліжок. Працюють амбулаторія, аптека. Медичну допомогу трудящим надають 3 лікарі, 13 фельдшерів і акушерок. Особливим піклуванням оточені діти. 50 дошкільнят цілорічно перебувають у дитячому садку і яслах, а в гарячу пору польових робіт діють ще й сезонні ясла та садки. Школярі в період літніх канікул відпочивають у піонерських таборах, десятки трудівників — у санаторіях і будинках відпочинку.

Докорінні зміни відбулись і в системі народної освіти та культурному будівництві. Якщо до Великої Жовтневої соціалістичної революції на 100 чоловік населення в селі припадало 9 письменних, то тепер Чкалове — село суцільної грамотності. Практично вирішується питання про загальну середню освіту. 1969 року 18 спеціалістів різних галузей знань мали вищу освіту, а 500 жителів села — середню. В середній школі, яку закінчило понад 600 юнаків і дівчат,— 30 вчителів, з них 18 — уродженці села. 180 чоловік набули вищу і середню спеціальну освіту, стали інженерами, лікарями, вчителями, спеціалістами сільського господарства тощо.

Добре працює сільський клуб, що має зал на 350 місць; тут демонструються науково-популярні та художні кінофільми, аматори сцени дають вистави й концерти. В клубі провадяться вечори трудової слави, вшанування ветеранів праці, посвячення в хлібороби, вечори трьох поколінь, запитань і відповідей, свята врожаю, весни тощо. В репертуарі драматичного гуртка — п’єси Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, О. Корнійчука.

До послуг сільських трудівників — 2 бібліотеки, в яких 1969 року налічувалось 10 тис. книг. Ними користувались близько 600 читачів. Жителі села передплачували близько 1,5 тис. примірників газет і журналів.

Село — у риштуваннях будов. Завершується спорудження двоповерхового будинку правління колгоспу, яке прикрасить центр села.

Чкаловці докладають всіх зусиль, щоб зробити гідний дарунок Батьківщині, достроково завершивши завдання останнього року поточної п’ятирічки.

Т. Ф. МОЩИЦЬ, І. Г. НОСОВ