ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ

XVIII – XIX століття

• Кінець XVIII ст.: Таврійські степи залишалися переважно безлюдними.

• Початок XIX ст.: Почалося заселення території нинішнього Веселівського району.

• 1812 рік: Державні селяни з Великої Білозірки заснували невеликий хутір на місці сучасного села.

• 1812 рік: Державні селяни з Великої Білозірки заснували хутір у Менчикурській долині поблизу урочища Довгий Під. 

• 1812 — заснування поселення під назвою Білозерські хутори.

• 1812 рік: Поселення засноване як хутір державними селянами з Великої Білозірки Мелітопольського повіту 

• 1812 — Заснування хутора Гаврилівка в Менчикурській долині державними селянами з Великої Білозерки Гаврилом Шкіндаром та Юхимом Шматком. Назва пішла від імені Гаврила Шкіндара. 

• До 1830 року: Хутір мав назву Довгий під.

• До 1830 року: Поселення мало назву Довгий Під. 

• 1830 — перейменування на Довгий Під.

• 1855 рік: Навколишні степові хутори об'єдналися з хутором Довгий під в одне село. Воно отримало назву Гаврилівка — на честь одного з першопоселенців, Гаврила Шкіндера.

• У 1855 році розрізнені хутори злилися в єдине село, в якому налічувалося 200 подвір'їв. Того ж року за рішенням великобілозерського та гаврилівського селянських сходів частину переселенців повернуто до Великої Білозерки.

• 1855 рік: Хутір отримує статус села і нову назву — Гаврилівка (на честь одного з першопоселенців, Гаврила Шкіндара). 

• 1855 — перейменування на Гаврилівку.

• 1855 — Розрізнені хутори злилися в єдине село (200 дворів). Того ж року частину переселенців повернуто до Великої Білозерки, внаслідок чого у Гаврилівці залишилось 127 дворів. 

• 1862 рік: до Гаврилівки «за актом» переселилися з Київської губернії 14 сімей (57 ревізьких душ). Для них виділили землю із загальних наділів Великої Білозерки.

• 1864 рік: Кількість жителів Гаврилівки становила 694 особи.

• 1866 рік: За державними селянами закріпили землю за умови виплати щорічного державного оброчного податку. 

• 1868 — У Гаврилівці оформилася самостійна община. Проведено земельне розмежування з Великою Білозеркою (до Гаврилівки відійшло 4775 десятин землі). 

• 1868 рік: Гаврилівка увійшла до складу Веселівської волості. За поземельною общиною було закріплено 4775 десятин землі. 

• 1868 рік: Гаврилівка увійшла до складу Веселівської волості. За громадою було закріплено 4775 десятин землі. 

• 1869 рік — до Гаврилівської громади за спеціальним прийомним вироком зарахували ще 33 ревізькі душі.

• 1871 рік: На зібрані громадою кошти (шляхом самооподаткування: 10 крб з жителя, 2 крб за велику худобу, 1 крб за дрібну) було збудовано та освячено цегляну церкву в ім'я Успіння Божої Матері з цегляною дзвіницею.

• 1872 — Община перейшла до розподілу землі на наявні чоловічі душі, що призвело до подрібнення наділів. 

• 1872 рік: Громада переділила всю землю за кількістю чоловічих душ, через що розміри наділів зменшились. 

• 1872 рік — землі київських переселенців і білозерських вихідців об’єднали в єдиний земельний фонд. Землю перерозподілили за кількістю наявних душ чоловічої статі.

• 1872–1879 роки — через сільськогосподарську кризу 44 ревізькі душі залишили Гаврилівку й переселилися до Чорноморії.

• 1879 рік — під час генерального переділу громада відібрала землі переселенців у їхніх родичів і перетворила ці ділянки на громадське пасовище — толоку.

• 1879–1884 роки — через важкі умови життя на Кавказі до Гаврилівки повернулися 14 ревізьких душ. Землю для них виділили з громадської толоки.

• 1875 рік: У селі відкрито першу земську школу (майже на 50% її утримували самі селяни).

• 1875 рік: Відкрито першу земську однокласну школу. Першим вчителем був Ф. Корнєв. Навчалося 53 хлопчики та 11 дівчаток (вивчали грамоту, арифметику, закон Божий). 

• 1875 — відкриття першої земської однокласної школи.

• 1875 рік: На вимогу общини земство відкрило перше початкове однокласне училище 

• 1875 — Відкрито першу земську однокласну школу (навчалося 53 хлопчики і 11 дівчаток). 

• 1875 рік — Відкриття першої земської однокласної школи. Перший вчитель — Ф. Корнєв. У перший рік навчалося 64 дитини (53 хлопчики та 11 дівчаток). Приміщенням слугували пристосовані селянські хати. 

• 1884 рік: За постановою Губернських земських зборів улітку 1884 року було проведено перепис селянського населення Мелітопольського повіту. Зібраний за картковою системою матеріал було опрацьовано по кожному двору й на початку 1885 року видано у вигляді «Статистичних таблиць про господарське становище поселень».

• 1884 рік: Згідно з переписом, у селі проживало 1529 осіб. Налічувалося 253 двори (з них 117 — бідняцькі, 79 — середняцькі). 

• 1884 рік: За даними перепису, проживало 1529 осіб, налічувалося 253 двори (з них 11 не були приписані до общини). Заможні селяни становили 19% від усіх господарств. 

• 1885 рік — Школа в Гаврилівці офіційно віднесена до розряду земських (згідно з «Таврійськими Єпархіальними відомостями»). 

• 1886 рік: Розпочалася сплата викупних платежів за землю. 

• 1887 рік — на момент перепису за Гаврилівською громадою все ще значилися 30 ревізьких душ, які не повернулися з Чорноморії. Їхні колишні землі залишалися частиною громадського вигону.

• 1889 рік: (через 14 років після першої) Відкрито ще одну земську школу.

• 1889 рік: Відкрито друге початкове однокласне училище. 

• 29 листопада 1898 року: Коштом земства відкрито бібліотеку, яка налічувала 269 екземплярів книг.

• 1889 рік: Земство відкрило в селі невелику бібліотеку на 269 книг (переважно релігійного змісту). 

• 1893 рік: Через масове використання техніки (сівалки, молотарки, жатки) в економії «Єлисаветфельд» поміщика Ф.Є. Фальц-Фейна, де батракувала більшість гаврилівців, різко впав попит на робочі руки, і селяни змушені були жебракувати. 

• 1895 рік — Побудовано першу спеціалізовану будівлю школи (за нарисом Пархоменко), вчитель — Красніков. 

• 1897 рік — Викладання «Закону Божого» в народному училищі доручено священнику Михайлу Вознесенському. 

• 1898 рік — Земство відкрило в селі невелику бібліотеку (Відкриття земської бібліотеки) 259–269 книг, переважно релігійного змісту. За іншими данними у 1889 році

• 1899 — відкриття другої земської школи.

• 1899 — На вимогу общини відкрито ще одну початкову однокласну школу. 1899/1900 — В обох школах навчалося 159 дітей (закінчило лише 13). 

• 1899–1900 рр. — В обох школах навчається 159 учнів, проте через бідність та потребу в робочих руках навчання закінчують лише одиниці (13–16 дітей). 

• 1899 рік (за іншими даними 1889 або 1898) — Відкриття другої земської початкової школи. Вчитель — Юрій Семенович Балабанов. 

• 1899 рік: На вимогу громади земство відкрило ще одну початкову школу. 

Початок ХХ століття 

• Початок ХХ ст.: Місцева сільська громада отримала дозвіл на проведення щотижневих ярмарків у своєму селі (точний рік у тексті обірваний — 19...).

• 1904 — Земельний наділ становив усього 2,9 десятини на душу. 

• 1905 (осінь) — Місцевий бідняк М. Х. Любарський поширював більшовицькі листівки та прокламації. 

• 1905 – 1907 роки: Революційні хвилювання. Місцевий житель М.Ф. Любарський розповсюджував антисамодержавні листівки. Відбулися селянські виступи, після придушення яких активних учасників С. Ростенка та А. Шмиголя вислали до Сибіру. 

• 1905 (грудень) — Гаврилівська біднота підтримала виступи селян Великої Білозерки.

• 1906 (серпень) — Селяни взяли участь у виступі Великої Лепетихи проти поміщиків-колоністів і розгромі економій Шредера та маєтку Давидфельда.

• 1910 рік — У селі діють два земські училища. Законоучителі: Василь Чапський (1-ша школа) та диякон Петро Білий (2-га школа). На кошти громади зведено цегляні будівлі. 

• 1912 рік: Гаврилівка не згадується в описі 200 великих приватних володінь волості, оскільки більшість її мешканців змушені були працювати у наймах у навколишніх німецьких економіях (наприклад, маєтки Шредерів).

• Вересень 1913 року: На нараді земських лікарів обговорювалося питання відкриття лікарського пункту в Гаврилівці, але через нестачу коштів воно не було вирішене.

• Вересень 1913 року: На нараді земських лікарів обговорювалося питання щодо відкриття лікарського пункту (відзначалося, що Гаврилівка найбільше цього потребує). 

• 1913 рік: У селі було 389 дворів. Класове розшарування: 52 куркульських господарства зосередили понад 60% землі, 167 бідняцьких здавали свої наділи в оренду. 65 дворів не мали робочої худоби, 171 — інвентарю. 

• 1913/1914 — З 382 дітей шкільного віку навчалося лише 160. 

• 1913 – 1914 навчальний рік: Із 382 дітей віком 8-12 років до школи зарахували лише 160, а закінчила її тільки шоста частина через потребу в робочих руках. 

• 1914 рік: У селі було 389 господарств. З них 171 не мало інвентарю, 64 — робочої худоби. 167 бідняцьких господарств здавали землю в оренду, тоді як кожен восьмий "куркульський" двір тримав 60% орендованої землі.

• Вересень 1914 року: Початок Першої світової війни. Більшість чоловіків призовного віку відправлено на фронт. 

• Період Першої світової війни: У селі реквізували дві третини поголів’я коней, зменшилися посівні площі, бідняцькі господарства занепали. 

• 1914–1917 — Перша світова війна.

• 
  

• 1915 рік: Населення села зросло до 3920 чоловік.

Роки революції та Громадянської війни (1917–1920)

• 1917 (кінець грудня) — Встановлення Радянської влади в селі, створення сільського ревкому (голова — С. І. Романенко).

• 1917 — обрання сільського революційного комітету.

• 1918 — епідемія іспанського грипу («іспанки»).

• Лютий 1917 року: Звістка про повалення царату в Росії дійшла до Гаврилівки. 

• Кінець грудня 1917 року: Створено сільський ревком, який очолив місцевий селянин С. І. Романенко. 

• Кінець грудня 1917 року: На сільських зборах, за участі представників з Мелітополя та Веселого, проголошено радянську владу. Обрано ревком на чолі з колишнім фронтовиком С.І. Романенком. 

• 1918 – 1920 роки: Влада в селі постійно переходила з одних рук в інші. 

• 1918 (квітень) — Село захопили кайзерівські війська; ревком пішов у підпілля, створено повстанський загін (очолив Д. С. Кириленко).

• 1918 (осінь) — Австро-німецькі окупанти залишили село.

• 1919 (січень) — Село захопили білогвардійські частини генерала Тілло. Партизани відійшли до Михайлівки.

• 1919 (середина лютого) — Село визволено частинами Червоної Армії (група П. Ю. Дибенка).

• 1919 (початок липня) — Гаврилівку захопили денікінці.

• 1920 (початок січня) — Звільнення села від денікінців частинами 46-ї стрілецької дивізії Червоної Армії.

• 1920 (10 червня) — Село захопили врангелівці.

• 1920 (друга половина серпня) — Безперервні бої Другої Кінної армії; село кілька разів переходило з рук у руки.

• 1920 (31 жовтня) — Остаточне визволення села від білогвардійців частинами 88-ї бригади 4-ї армії.

• 31 жовтня 1920 року: Село остаточно захопили війська 88-ї червоноармійської бригади 4-ї армії Південного фронту. 

• 1920 (початок листопада) — Відновлення сільревкому (голова — С. І. Романенко).

• 1920 (25 листопада) — Організовано комітет незаможних селян (КНС), голова — А. Ю. Середа.

• 1920 (22 грудня) — Створення партійного осередку (очолив С. І. Романенко).

• Листопад 1920 — створення комітету незаможних селян (КНС).

• 22 грудня 1920 — створення партійного осередку.

• Лютий 1921 — вибори до сільської ради.

• 1921 — створення амбулаторії та відкриття медпункту.

• Кінець 1921 — створення сільбуду (сільського будинку) та споживчого кооперативу.

Міжвоєнний період (1921–1940)

• 1921 — Споруджено амбулаторію, відкрито медпункт, діяли 2 початкові школи. Наприкінці року відкрито сільбуд (клуб).

• 1921 рік: Збудовано амбулаторію та відкрито медпункт (працювали 1 лікар, 5 фельдшерів, 7 санітарів). 

• 1921 рік: Збудовано амбулаторію та відкрито перший медпункт.

• 1921 (початок лютого) — Вибори сільської Ради (голова — Л. І. Міщенко).

• 1921 (серпень) — Куркулі вбили продовольчого агента Ляха. Створено комітет допомоги голодуючим через неврожай.

• 1921 (кінець року) — Створено споживчий кооператив.

• Травень 1922 року: 22 бідняцькі господарства об'єдналися в комуну «Авангард».

• Наприкінці 1922 року: Відкрито сільський клуб, де працювали хоровий і драматичний гуртки та щомісяця проходили вистави.

• Весна 1922 року: Працюють дві початкові школи. Через брак кормів гинула худоба, бракувало посівного матеріалу. 

• 1922 (весна) — Голод, масова загибель худоби.

• 1922 (травень) — Створено сільськогосподарську комуну «Авангард» (22 господарства).

• Травень 1922 року: 22 бідняцькі господарства об’єдналися в комуну «Авангард». 

• 1922 (осінь) — Комітет взаємодопомоги перетворено на кредитне товариство.

• 1922 (жовтень) — Вибори нового складу сільської Ради (обрано 25 депутатів від бідноти і середняків).

• Кінець 1922 року: Відкрито сільський клуб. *Чи кінець 1921? (потребує уточнення)

• Весна 1922 — голод.

• Травень 1922 — створення комуни «Авангард».

• 1924 — Комуна закупила трактор. Ліквідовано неписьменність на 65%.

• Жовтень-листопад 1924 року: Організовано ще дві сільськогосподарські комуни.

• Серпень 1924 — у Веселому відбувся другий з’їзд кооператорів, на якому ухвалено постанову про створення товариств спільного обробітку землі (ТСОЗів).

• Жовтень 1924 — вибори до сільської ради.

• 1925 — У Гаврилівці виникло перше Товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) «Колективіст».

• 1925 рік: У селі діяли школи соціального виховання, трудова школа, школа лікнепу для дорослих та хата-читальня. 

• Вересень 1925 — у Веселому відкрито районну сільськогосподарську виставку.

• 1925 — створення ТСОЗу «Колективіст».

• 1927 — Організовано ТСОЗ «Зірка».

• 1927 — створення ТСОЗу «Травневе» (голова — П. Наразенко) та ТСОЗу «Зірка».

• Початок 1928 — створення ще двох ТСОЗів.

• 1928 — створення першого колгоспу (голова — Федосій Сергійович Стародуб).

• 1928 — Створено ще два ТСОЗи та перший колгосп (голова — Ф. С. Стародуб). Колективізовано 47% господарств.

• 1928 рік: Організовано перший колгосп (голова — Ф.С. Стародуб). До кінця року об'єдналося 47% одноосібних господарств. 

• 1929 — У селі існувало вже шість колгоспів.

• 1929 рік: У селі функціонувало вже 6 колгоспів. 

• 1929 — сільські збори щодо вилучення церковних дзвонів для потреб індустріалізації.

• 1929 — у селі діють 6 колгоспів: «П’ятирічка», «Червоний Жовтень», «8 Березня», «Зірка», «Червоний партизан», «Праця незаможника».

• 1930 (кінець року) — В основному завершено колективізацію; вислано близько 50 куркульських родин.

• Початок 1930-х — початкову школу реорганізовано на семирічну.

• 1931–1932 — закриття церкви.

• Кінець 1932 — створення Гаврилівської машинно-тракторної станції (МТС).

• 1932 (початок року) — У Гаврилівці створено машинно-тракторну станцію (МТС).

• Весна 1932 року: Відкрито машинно-тракторну станцію (МТС), на балансі якої було 20 тракторів, 5 локомобілів, 7 нафтових двигунів і 2 молотарки. Перший директор — Іван Васильович Архипенко, заступник — Тимофій Костянтинович Самофал.

• Початок 30-х років: Чкалівська початкова школа (колишня Гаврилівська) стала семирічною.

• 1935 — При МТС організовано школу механізації.

• Травень 1935 року: Отримано ще 20 тракторів. Відкрито школу механізації (підготовлено 50 трактористів за рік).

• 1936 — ліквідація неписемності серед населення.

• 1936 — Повністю ліквідовано неписьменність серед дорослих.

• 1936 рік — Повна ліквідація неписьменності серед дорослого населення села. 

• 1937 — Збір зернових досяг 10 цнт/га.

• 1937 — село перейменоване на Єжове. Початок масових репресій.

• 1938 — семирічну школу реорганізовано на середню. В МТС побудовано радіовузол та облаштовано 150 радіоточок.

• 1938 — Село перейменоване на Чкалове. Початкову школу реорганізовано в середню.

• 1938 рік: У селі проживало 1823 особи. Цього ж року село двічі перейменовується: спочатку на Єжове (на честь наркома), а згодом — на Чкалово (на честь льотчика Валерія Чкалова).

• 1938 рік: Гаврилівку перейменовано на Чкалове (на честь льотчика В. Чкалова). 

• 1938-1939 навчальний рік: Місцева школа отримала статус середньої (це була третя середня школа в усьому районі).

• 1939 — Артілі «Червоний Жовтень» та «8 березня» стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки (ВСГВ).

• 1939 — село перейменовано на Чкалове. Чи у 1938 році? Потребує уточнення

• 1940 — Врожайність зернових досягла 15 цнт/га.

• 1941 (початок року) — Укрупнення колгоспів (їх стало чотири).

Період окупації (1941–1943)

• Червень – вересень 1941 року: Мобілізація чоловіків до армії. Евакуація обладнання МТС, машин та худоби вглиб країни.

• 1941 (18 вересня) — Окупація села гітлерівцями.

• Червень – жовтень 1941 року: Мобілізація чоловіків до армії. Евакуація обладнання МТС, машин та худоби вглиб країни.

• 18 вересня 1941 — окупація села німецькими військами.

• 18 вересня 1941 року: Село захопили німецькі окупанти (87 молодих людей було вивезено на роботи до Німеччини). 

• 1943 (29 жовтня) — Село визволено від німецько-фашистських загарбників.

• 29 жовтня 1943 року: Чкалове звільнено від загарбників військами 4-го гвардійського кавалерійського та 19-го танкового корпусів. У боях загинув 21 радянський воїн. 

• 29 жовтня 1943 — звільнення села від окупантів.

Відбудова (1943–1950)

• Грудень 1943 — повернення з евакуації Чкаловської МТС з в Азербайджанській РСР, де пробула майже два роки (10 тракторів, 20 комбайнів)

• 1944 — Освоєно 90% довоєнних посівних площ.

• 1945 рік: З війни повернувся 161 демобілізований воїн. Загалом 182 чкаловці загинули на фронті. Почалося відновлення колгоспів. 

• 1945 — Засіяно всю орну землю (4580 га). Справи в колгоспах пішли краще після повернення фронтовиків.

• 1947 - Голод

• 30 серпня 1947 — відбудова та відкриття центрального клубу (майже на повністю зруйнованому місці).

• У перші повоєнні роки сільський клуб мав 120 місць

• 1949 — Досягнуто довоєнного рівня врожайності зернових і технічних культур.

• 1950 (серпень) — Чотири колгоспи села об’єдналися в єдину артіль ім. Чкалова.

• До 1950 року: У селі Чкалово вже повноцінно працювали амбулаторія, аптека, пологовий будинок та дільнична лікарня на 10 ліжок (працювало 2 лікарі та 9 медпрацівників).

Період 1950-х – 1980-х років

• До 1950 року: Запрацювали дільнична лікарня (на 10 ліжок), амбулаторія, пологовий будинок, аптека. Діяли середня та початкова школи (356 учнів, 14 вчителів), клуб на 120 місць і бібліотека. 

• Серпень 1950 року: Місцеві колгоспи об'єдналися в одну артіль імені Чкалова (закріплено 5544 га землі). 

• Серпень 1950 — колгоспи села об'єдналися в одну сільськогосподарську артіль ім. Чкалова.

• 1952 — Комбайнер М. П. Шкіндер зібрав 9700 цнт зерна і був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

• 1954 — Головою колгоспу став П. І. Пуляєв.

• 1954 — зведення водонапірної вежі.

• 1957 — початок будівництва нового приміщення середньої школи.

• 1957 рік: Розпочато будівництво нового приміщення середньої школи. 

• 1956–1958 — Поголів'я великої рогатої худоби та свиней в артілі зросло втричі.

• 1959–1969 — Поголів'я худоби зросло в півтора раза.

• 1960–1969 — Товарооборот сільського споживчого товариства становив понад 1,5 млн. крб.

• 1962 — Село підключили до державної електромережі.

• 1962 — підключення села до державної електромережі.

• 1962–1963 — Посуха, що призвела до зниження врожайності (до 9 цнт/га).

• У 1962—1965 роках село перебувало у складі Михайлівського району Запорізької області[4]. З 4 січня 1965 року у складі Веселівського району[5][6].

• 1964 — закриття церкви на вулиці Партизанській; проведено добудову середньої школи.

• 1964 рік: Завершено добудову шкільного приміщення. Директором цієї школи, де навчалися діти з 25 навколишніх сіл, став Тищенко Анатолій Іванович 

• 1964–1969 — 110 родин відзначили новосілля (активна забудова села цегляними будинками).

• 1965 — Споруджено нову будівлю середньої школи.

• 1966–1967 — 18 передовиків колгоспного виробництва відзначені урядовими нагородами.

• 1969 — Середня врожайність зернових досягла 20,1 цнт/га (незважаючи на пилові бурі). У колгоспі працювало 70 механізаторів, 40 комуністів.

• 1970 (січень) — Стала до ладу велика електропідстанція (село одержало струм від Дніпрогесу). Завершувалося спорудження двоповерхового будинку правління колгоспу.

• Січень 1970 — введення в експлуатацію великої електропідстанції, яка забезпечила село енергією ДніпроГЕСу.

• 1970-ті — на будинках встановлено таблички з назвами вулиць.

•  1976 рік: відкриття табору "Мрія"

• 1977 рік: Колгосп обробляв 4909 га угіддь, мав 45 тракторів, 20 комбайнів та 26 вантажівок. 2,5 тис. га земель були зрошені водою Північно-Рогачинського каналу. 

• 1977 — вода Північно-Рогачицького каналу зросила понад половину земель господарства (2,5 тис. га).

• 1977 — закладено парк відпочинку з дитячими майданчиками, облаштовано ставок для купання. (в честь 60-летия Великого Октября)

• 1978 рік: Запрацював вівчарський комплекс на 10 тисяч голів. 

• 1978 — розбудовано нову вулицю — Черняховську.

• 1978 — почав працювати вівчарський комплекс на 10 тисяч голів.

• 10 вересня 1979 року  - відкриття музичної школи 

• 1980 рік: У селі було 40 спеціалістів із вищою освітою та 770 із середньою. У школі навчалося 240 дітей. Працював дитсадок та новий клуб із залою на 350 місць. 

• 1982 — побудовано нову школу.

• 1982 рік: У центрі села, на перехресті двох доріг, побудовано нову сучасну будівлю школи — простору, двоповерхову, з великим спортивним залом та майданчиками. 

• 80-ті роки ХХ ст.: Чкалівська дільнична лікарня розширилася до 25 ліжок.

Сучасність

• 1998 рік - відкрита кімната "Світлиця"

• 18 липня 2000 року: Була офіційно зареєстрована релігійна громада, яка знову знайшла приміщення для храму. Як і в ХІХ столітті, храм отримав назву в ім'я Успіння Божої Матері

• За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1086 осіб

• 2013 рік: Капітальний ремонт водозабору №11 (вартість проекту — 123,2 тис. грн) за підтримки ЄС/ПРООН.

• 2016 – 2017 роки: Реконструкція сільського водопроводу (заміна труб, встановлення гідрантів) на суму 4,5 млн грн.

• 2017 рік: * Завершено газифікацію села (вартість газопроводу — понад 4,95 млн грн).

• Розпочато проведення вуличного освітлення (проект на 268,9 тис. грн).

• Реалізовано ще один етап реконструкції водопроводу (на 3,2 млн грн).

З 21 липня 2017 року село — адміністративний центр Чкаловської (Гаврилівської) сільської громади.

• 19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Веселівського району, село увійшло до складу новоутвореного Мелітопольського району.

• 22 червня 2023 року рішенням Національної комісії зі стандартів державної мови віднесено до списку населених пунктів, які «можуть не відповідати лексичним нормам української мови», зокрема стосуватися «російської імперської чи колоніальної політики». Громаді рекомендовано обґрунтувати доцільність збереження поточної назви або запропонувати нову назву в установленому законодавством порядку[8].

• 10 квітня 2024 року Комітет Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування підтримав повернення історичної назви Гаврилівка

• 18 вересня 2024 року, відповідно з постановою Верховної Ради України № 12043, ухвалено рішення про перейменування села Чкалове на Гаврилівка

Події в регіоні

• Крымская война - 1853–1855 гг. 

• Массовый уход татар-ногайцев в Турцию в 1857 г. и в 1860–1863 гг. (всего выселилось около 185 000 душ) 

• Сильнейшая засуха и трехлетний неурожай на севере Тавриды в начале 1860-х годов (1862–1864 гг.), вызвавший массовый отток переселенцев обратно на родину 

• Обильный урожай хлеба и трав в 1865 г., позволивший оставшимся переселенцам оправиться и построить новые храмы в благодарность Богу 

НАРИС

Чкаловська МТС у роки Другої світової війни. Евакуація техніки та худоби (1941–1943)

Напередодні Другої світової війни важливу роль у сільськогосподарському житті Чкалового, Корніївки, Піскошиного та навколишніх сіл відігравала Чкаловська машинно-тракторна станція (МТС), яка забезпечувала місцеві колгоспи тракторами, комбайнами та іншою сільськогосподарською технікою.

Чкаловська МТС була створена у 1932 році, однак підготовка до її організації розпочалася раніше. Ще восени 1929 року до Чкалового прибув Тимофій Костянтинович Самофалов, один із майбутніх організаторів станції. На місці майбутньої МТС тоді стояла лише стара господарська будівля. Потрібно було створити ремонтну базу, забезпечити постачання запасних частин та підготувати механізаторів.

Перший машинний парк станції налічував 20 тракторів. Через нестачу підготовлених працівників при МТС відкрили курси трактористів. Згодом станція розширювалася, а її механізатори обробляли колгоспні землі Чкалового та сусідніх сіл. Тимофій Самофалов працював заступником директора Чкаловської МТС, а в 1936 році його перевели на таку саму посаду до Веселівської машинно-тракторної станції.

Важливе місце в роботі МТС поступово почали займати жінки-механізаторки. Ще на початку 1930-х років трактористками стали Орина Ткаченко, Настя Сахно та Віра Цуприк, які закінчили курси при станції й працювали на колгоспних полях нарівні з чоловіками.

Наприкінці 1940 року при Чкаловській МТС знову діяли курси підготовки механізаторів, зокрема дівчат-трактористок. На 29 грудня навчання тривало вже близько місяця. До весни 1941 року станція планувала підготувати для колгоспів 34 трактористів, серед яких 22 мали бути дівчатами. Таким чином, залучення жінок до механізованих сільськогосподарських робіт розпочалося задовго до воєнної мобілізації, яка згодом зробила їхню працю особливо необхідною.

Початок війни та підготовка до евакуації

З початком німецько-радянської війни в червні 1941 року мирне життя селян різко змінилося. Чоловіків мобілізували до Червоної армії, і в колгоспах виникла гостра нестача трактористів та інших механізаторів.

За спогадами, у цей період при Чкаловській МТС проводили курси трактористок, на які з навколишніх сіл зібралися 40 дівчат. Вони вивчали трактори ЧТЗ, ХТЗ, «Універсал-1» та «Універсал-2». Чи були серед них слухачки курсів, що діяли ще з кінця 1940 року, достеменно невідомо.

Після завершення навчання дівчат розподілили по колгоспах Чкалового, Корніївки, Менчикурів, Піскошиного та Зеленого Гаю. У Чкаловому працювали П. Климчук, М. П. Нестеренко, Н. П. Макаренко, П. П. Симоненко та М. І. Овдієнко. Молоді трактористки встигли попрацювати на колгоспних полях, однак наближення фронту змусило перейти від мирної праці до евакуації господарства.

Влітку 1941 року надійшов наказ про вивезення сільськогосподарської техніки в тил. Працівники Чкаловської МТС почали готувати трактори, комбайни, запасні частини, обладнання та пересувні вагончики до далекої дороги. За спогадами учасників, тракторна колона налічувала близько 100 машин.

До евакуації були залучені механізатори не лише Чкалового, а й сусідніх сіл, колгоспи яких обслуговувала Чкаловська МТС.

Серед учасників евакуації були Андрій Митрофанович Свириденко та Михайло Вікторович Климчук. Разом із ними до Азербайджану вирушили жінки-трактористки Паша Симоненко, Ганна Шкіндер, Олександра Климчук, Параска Плюта, Наталка Макаренко та Марія Овдієнко.

З Корніївкою були пов'язані механізатори Никифор Федотович Тищенко, Трохим Діденко та Іван Йосипович Макаренко. Останній до війни очолював тракторну бригаду в Корніївці й помер під час перебування в евакуації в Азербайджані. Його сестра Наталія Йосипівна Макаренко, 1924 року народження, також була учасницею евакуації.

У Піскошиному одним із керівників відправлення тракторів був бригадир Григорій Романько. Серед механізаторів, яким доручили вивезення техніки МТС, були Олександр Свиридович Яковенко, Семен Романько та Микола Трюхан. До війни Яковенко працював трактористом у колгоспі «Червоний степ», де керував трактором ХТЗ. Згодом він стане танкістом, героїчно загине 23 липня 1944 року в боях за польське місто Люблін та буде посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Таким чином, евакуація Чкаловської МТС стала спільною справою механізаторів Чкалового, Корніївки, Піскошиного та інших навколишніх сіл, об'єднаних роботою станції.

Евакуація відбувалася в надзвичайно складних умовах. Трактори вирушили на схід власним ходом. Через швидке просування німецьких військ маршрут доводилося неодноразово змінювати. Колона рухалася повільно, а люди самостійно забезпечували себе харчуванням і всім необхідним у дорозі.

Ще на території рідного району, поблизу Олександрівки, тракторна колона зазнала авіаційного бомбардування. Одна з бомб влучила у вагончик, унаслідок чого загинули троє людей: бригадир Іван Ситник, трактористка Марія Ворона та 14-річний Анатолій Зайцев — син директора Чкаловської МТС.

Загиблих спочатку поховали в лісосмузі, а в 1944 році їхні останки перенесли до братської могили в Чкаловому.

Попри втрати, евакуація продовжилася. Діставшись Ростовської області, механізатори завантажили техніку на залізничні платформи. Далі ешелон прямував через Моздок і Махачкалу до Азербайджанської РСР. Одним із пунктів прибуття евакуйованих працівників Чкаловської МТС була станція Сарван, звідки механізаторів розподілили по місцевих колгоспах.

На новому місці евакуйовані трактористи продовжили працювати за своїм фахом. Умови значно відрізнялися від звичних запорізьких степів. Місцевість, за спогадами очевидців, була болотистою, а ґрунти — кам'янистими та важкими для обробітку. Проте механізатори розорювали землі, проводили сівбу та збирали врожаї.

Праця була надзвичайно напруженою. Андрій Митрофанович Свириденко згадував, що іноді трактористи по дві доби не залишали своїх машин. В Азербайджані евакуйовані механізатори організували Чкаловську МТС, яка обслуговувала два райони.

Частина механізаторів із Піскошиного працювала в колгоспах імені Ахундова та «Зоря Востока» Дівичинського району Азербайджанської РСР. Олександр Яковенко та його товариші понад рік обробляли там поля на тракторах, а під час жнив ставали за штурвали комбайнів.

У лютому 1943 року Олександра Яковенка призвали до Червоної армії. Він став механіком-водієм танка, брав участь у боях на Північному Кавказі, Курській дузі, у визволенні України, Білорусі та Польщі. 23 липня 1944 року загинув під час боїв за Люблін. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 серпня 1944 року Олександру Свиридовичу Яковенку посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

Іншим учасником евакуації, який згодом пішов на фронт, був Никифор Федотович Тищенко, уродженець Корніївки 1910 року народження. У 1941 році його відправили до Азербайджану у складі тракторної бригади Чкаловської МТС. Восени 1943 року він добровільно вступив до армії, хоча, за родинними свідченнями, як тракторист мав бронювання від мобілізації. Никифор Тищенко служив у званні сержанта, брав участь у Кіровоградській наступальній операції та 24 січня 1944 року помер від поранень у госпіталі. Згодом його перепоховали в братській могилі Кременчука.

Не всі механізатори дожили до повернення додому. Зокрема, під час перебування в Азербайджані помер бригадир тракторної бригади з Корніївки Іван Йосипович Макаренко. Обставини його смерті поки невідомі.

Паралельно з евакуацією тракторів і комбайнів із Чкалового та навколишніх сіл вивозили худобу, зерно та інше колгоспне майно. Частину хліба й господарських ресурсів, які не встигали відправити в тил, передавали колгоспникам на зберігання.

Худобу великими гуртами переганяли на схід. Це був не менш складний процес, ніж евакуація техніки. У спогадах учасників збереглися описи постійного ревіння недоєних корів, яких через нестачу людей і напружений рух майже не було кому доїти. Молоко отримували лише в кількості, потрібній для харчування тих, хто супроводжував евакуаційні колони.

У Піскошиному евакуацію худоби організовували спеціальні бригади, створені за вказівками районного керівництва. Одночасно під керівництвом Григорія Романька звідти відправили трактори до Азербайджану.

Далеко не все майно вдалося вивезти. Частина господарств залишалася без техніки, худоби та запасів зерна, які або були евакуйовані, або втрачені під час воєнних дій та подальшої окупації. Це суттєво ускладнило відновлення сільськогосподарського виробництва після визволення сіл.

Окупація та повернення механізаторів

18 вересня 1941 року Чкалове опинилося під німецькою окупацією. У селі розмістили військові підрозділи, для постою використовували будинки місцевих мешканців, а в приміщенні середньої школи облаштували комендатуру. Окупанти вирубували дерева, нищили сади та примушували населення працювати. Молодь неодноразово викликали на комісії для відправлення на примусові роботи до Німеччини.

ЗВІЛЬНЕННЯ СЕЛА

Осінь 1943 року назавжди закарбувалася в літописі нашого краю як час запеклих боїв та омріяного визволення від нацистської окупації. На південному крилі фронту тоді розгорталася масштабна битва за Дніпро. У жовтні війська 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії Ф. І. Толбухіна вийшли на рубіж річки Молочної, зламали потужну оборону загарбників у районі Мелітополя та почали стрімко гнати ворожі орди на захід, очищаючи таврійські степи.

Шлях до визволення нашого села пролягав через рішучі бойові рейди радянських з'єднань по глибоких тилах противника. Стрімкий наступ розгорнули воїни 19-го танкового корпусу в тісній взаємодії з кіннотою 4-го гвардійського Кубанського кавалерійського корпусу під командуванням генерал-лейтенанта М. Я. Кириченка. Кавалеристи завдали потужного удару в напрямку Єлизаветівки та Веселого, вибивши ворога з районного центру 26 жовтня.

Того ж дня розгорівся драматичний та виснажливий бій за радгосп «Веселе». Наступаючи від Новомиколаївки до рубежу племрадгоспу «Мелітопольський», наші танкісти зіткнулися з шаленим опором, діючи практично у відриві від головних сил фронту. Супротивник люто контратакував з боку сіл Матвіївки й Федорівки, кинувши в бій підкріплення, терміново перекинуті з Нікополя. Майже добу — до глибокої ночі й увесь наступний день — танкісти 79-ї бригади підполковника М. Л. Єрмачка, 101-ї бригади полковника А. Н. Павлюка, 26-ї мотострілкової бригади полковника А. П. Храповицького та танкова бригада підполковника Н. М. Лебедєва стримували цей натиск і зламали ворожий опір. Здобувши перемогу, 27 жовтня війська продовжили переслідувати відступаючого противника в напрямку Малої Білозерки.

Вирішальним для нашої громади стало 28 жовтня 1943 року. Спільними зусиллями кубанських кавалеристів і танкістів 19-го танкового корпусу 28-ї армії село Піскошине було повністю очищене від окупантів. Радість визволення була затьмарена гіркотою втрат: у запеклому бою за село полягли шестеро мужніх танкістів, яких із військовими почестями поховали у братській могилі сусіднього села Зелений Клин.

Звитяжний наступ продовжував котитися далі таврійською землею, і вже наступного дня, 29 жовтня, довгоочікувану волю отримало сусіднє село Чкалове.Цього ж числа Єлизаветівку

В боях за Чкалове загинуло...

ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ

Після звільнення району восени 1943 року почалося повернення евакуйованих механізаторів та відновлення господарства. Водночас територія навколишніх сіл продовжувала використовуватися для військових потреб. Зокрема, восени 1943 року в Гаврилівці діяв військовий госпіталь для легкопоранених № 5107, де надавали допомогу пораненим військовослужбовцям. У сусідній Корніївці в цей період розміщувався штаб 5-ї ударної армії, яка брала участь у боях за Донбас. Отже, навіть після завершення окупації військове життя ще тривалий час залишалося частиною повсякдення місцевого населення.

Частина працівників Чкаловської МТС повернулася раніше за інших. Зокрема, вже у 1943 році до рідного села прибув Андрій Свириденко, який долучився до відбудови колгоспу.

За спогадами учасників евакуації, механізатори перебували в Азербайджані до серпня 1943 року, а наприкінці того самого року повернулися до визволеного Чкалового. На місці евакуації залишили п'ять тракторів і нову МТС, яка отримала назву імені Чкалова.

У грудні 1943 року до Чкалового з Азербайджану повернулися 10 тракторів і 20 комбайнів Чкаловської МТС. Повернення техніки стало важливою подією для селян, адже після окупації місцеві господарства гостро потребували машин для обробітку землі.

Водночас інші спогади повідомляють про повернення частини жінок-трактористок разом із МТС наприкінці 1944 року. Можливо, повернення працівників та техніки відбувалося не одночасно, однак точну послідовність цих подій ще належить установити.

Відбудова господарства

Після звільнення Чкалового, Корніївки та Піскошиного перед місцевими жителями постало складне завдання відновлення сільського господарства. Не вистачало робочої сили, реманенту, тяглової худоби й будівельних матеріалів. Значна частина чоловіків продовжувала воювати, тому важливу роль у відбудові відігравали жінки, підлітки та механізатори, які повернулися з евакуації.

Завдяки поверненню сільськогосподарської техніки вже навесні 1944 року в колгоспах Чкалового вдалося освоїти майже 90 відсотків довоєнних посівних площ. У 1945 році оброблялася вже вся орна земля площею 4580 гектарів.

Відновлювалося і тваринництво. Колгоспи Азербайджану, Казахстану та Російської РФСР надсилали до Чкалового молодняк великої рогатої худоби, свиней, овець і будівельні матеріали. Наприкінці 1944 року господарства мали 170 голів молодняку великої рогатої худоби, 99 свиней та 40 коней.

Велику роль у відбудові відігравали тракторні бригади Чкаловської МТС. Серед них особливо відзначалася бригада під керівництвом М. Ф. Стовбура, механізатори якої досягали виробітку понад 500 гектарів умовної оранки в перерахунку на один 15-сильний трактор.

Однак відновлення господарства далеко не означало швидкого повернення селян до довоєнних умов життя. Особливо гострою залишалася нестача робочої та тяглової худоби. Через брак коней для виконання колгоспних робіт залучали навіть корів, які перебували в особистому господарстві селян.

У 1946 році в Чкаловому головам колгоспів наказували домагатися використання особистих корів на сільськогосподарських роботах. Від селян вимагали запрягати власну худобу, а щодо тих, хто наполегливо відмовлявся виконувати ці вимоги, передбачалося вилучення корів із переданням їх на колгоспну ферму. Чи застосовували такі заходи на практиці та скількох господарств вони торкнулися, невідомо. Проте саме існування подібного розпорядження свідчить про складність післявоєнного становища та примусові методи, якими влада намагалася забезпечити виконання сільськогосподарських робіт.

Історія воєнної евакуації Чкаловської МТС нерозривно пов'язана з долями мешканців Чкалового, Корніївки та Піскошиного. Влітку 1941 року працівники цих сіл залишили рідні місця, щоб урятувати сільськогосподарську техніку від наступаючих військ. Їм довелося долати сотні кілометрів, пережити бомбардування, втратити товаришів і кілька років працювати далеко від дому.

Частина евакуйованих згодом вирушила на фронт, дехто загинув або помер на чужині. Ті ж, хто повернувся, взяли участь у відбудові спільного господарського життя навколишніх сіл. Проте відновлення супроводжувалося не лише наполегливою працею, а й нестачею ресурсів, важкими умовами життя та суворими адміністративними вимогами.

Евакуація Чкаловської МТС стала не лише історією порятунку машин, а й спільною сторінкою воєнної історії жителів Чкалового, Корніївки та Піскошиного. Її наслідки відчувалися ще багато років після завершення війни.

ВИЗВОЛЕННЯ

29 жовтня 1943 року під натиском кінноти 4-го гвардійського Кубанського кавалерійського корпусу генерала М. Я. Кириченка та частин 19-го танкового корпусу 28 Армії 4-го Українського фронту під командуванням Ф. І. Толбухіна загарбники залишили село. У боях за визволення села загинув 21 радянський воїн, героїв поховано в братській могилі, на якій встановлено пам’ятник. 

РІСТ НАСЕЛЕННЯ

1855 — 200 дворів.

1864 — 694 особи (353 чол., 341 жін.), 127 дворів («Список населених місць Таврійської губернії», 1864 р.).

1884 — 1529 осіб, 253 двори («Мелітопольський повіт — Селянське господарство», 1887 р.).

1886 — 1414 осіб, 190 дворів («Волості та найважливіші селища Європейської Росії», 1886 р.).

1889 — 1551 особа, 245 дворів (карта Мелітопольського повіту за 1889 рік).

1891 — 1551 особа (778 чол., 773 жін.), 266 домогосподарств, 4776,4 десятини землі.

1907 — 2613 осіб (1335 чол., 1278 жін.), 333 двори («Довідкова книга для Таврійської єпархії», 1907 р.).

1911 — 3182 особи.

1915 — 3920 осіб (1987 чол., 1933 жін.), 389 дворів («Статистичний довідник Таврійської губернії», 1915 р.).

1925 — 2900 осіб (1390 чол., 1510 жін.), 576 дворів («Опис Катеринославської губернії», 1925 р.).

1939 — немає даних.

1970 — 1350 осіб («Історія міст і сіл Української РСР»).

1977 — 1179 осіб (дані РІВС станом на 01.01.1977 р.).

1982 — 1255 осіб («Історія міст і сіл Української РСР»).

2001 — 1081 особа (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року).

ДЖЕРЕЛА

Школа, віра та громадське життя Гаврилівки у 1925 році

У середині 1920-х років у Гаврилівці діяли дві трудові школи. У першій учителювало подружжя Вайнарських, у другій — учителька Коцура. Їхні прізвища зберегла невелика замітка «Хіба вчитель може бути релігійним?», опублікована в мелітопольській окружній газеті «Думка» 12 травня 1925 року. Написана як публічний осуд двох педагогів, сьогодні вона дає змогу побачити окремі риси шкільного та громадського життя села.

Автор замітки, М. Березовський, дорікав Вайнарським за те, що вони не долучалися до роботи сільських громадських організацій. На противагу їм він ставив учительку Коцуру, яка брала участь у громадському житті. За його словами, подружжя було невдоволене її активністю, побоюючись, що подібної участі вимагатимуть і від них. Водночас сама публікація передає лише позицію автора: пояснень учителів та їхнього погляду на цей конфлікт у ній немає.

Найбільше обурення дописувача викликала релігійність Вайнарських. Він повідомляв, що вони відвідували церкву та говіли, і вважав це несумісним із працею вчителя. Від педагогів очікували не лише навчання дітей, а й поширення «нових ідей», зокрема участі в антирелігійній роботі. Особисті переконання подружжя таким чином стали предметом публічного обговорення та підставою для вимоги усунути їх від роботи.

У замітці згадано й природничий гурток при сільбудинку. Автор відводив йому виразне антирелігійне завдання та вимагав участі вчителів у цій діяльності. Ця згадка свідчить, що освітнє життя Гаврилівки не обмежувалося школами: місцем поширення знань та ідеологічного впливу був також сільбудинок. Проте з тексту неможливо встановити, хто керував гуртком, наскільки регулярно відбувалися заняття і чи пропонували Вайнарським безпосередньо його очолити.

Показово, що Березовський визнавав нестачу вчителів у селі, але все ж завершував допис категоричною вимогою: «Тож змініть у нас учителів!» Замітка засвідчує публічний тиск на педагогів через їхню віру, однак не повідомляє, чи мала ця вимога наслідки. Подальша доля Вайнарських, як і обставини їхнього прибуття до Гаврилівки, потребує окремого дослідження.

Згадка про відвідування церкви є також свідченням того, що навесні 1925 року в селі ще тривало церковне життя. За зібраними відомостями з історії Гаврилівки, стару церкву закрили та розібрали в першій половині 1930-х років. Газетна публікація зберегла картину попереднього періоду, коли поряд зі школами та сільбудинком залишався чинним храм, а участь у релігійному житті вже могла ставати приводом для публічного осуду.

Так через конфлікт навколо двох учителів проступає ширша картина життя Гаврилівки: дві школи, нестача педагогів, громадська робота при сільбудинку та дедалі гостріше втручання ідеологічних вимог у повсякденне життя й особисті переконання людей.

Джерело: М. Березовський. «Хіба вчитель може бути релігійним?» // «Думка». — 1925. — № 104. — 12 травня.

Медична допомога у Гаврилівці в 1925 році

Наприкінці 1925 року в Гаврилівці діяв медичний пункт, який обслуговував п’ять сіл та кілька селищ. За такого територіального охоплення в ньому працював лише один лікар.

Про нестачу медичної допомоги йшлося в замітці Івана Кириєнка «Дайте лікаря!», опублікованій під рубрикою «За — здорове село!» в газеті «Радянський степ» 6 грудня 1925 року. Автор наголошував, що один лікар не може впоратися з усім обсягом роботи, та звертався до окружного відділу охорони здоров’я з проханням направити до Гаврилівки ще одного фахівця.

Це коротке звернення засвідчує, що Гаврилівський медпункт надавав допомогу не лише жителям самого села, а й мешканцям навколишніх населених пунктів. Водночас прізвище лікаря, склад іншого персоналу та назви сіл, які він обслуговував, у замітці не наведені. Чи задовольнили прохання про другого лікаря, з цієї публікації також невідомо.

Джерело: Іван Кириєнко. «Дайте лікаря! (с. Гаврилівка, Веселівського р.)» // «Радянський степ». — 1925. — № 241. — 6 грудня. — С. 3.

Публічні звинувачення проти агронома Гаврилівської МТС

У 1933 році великобілозерська районна газета «Червоний степ» опублікувала замітку «Геть куркуля Довбу з МТС», спрямовану проти І. Ф. Довби, який працював старшим агрономом Гаврилівської машинно-тракторної станції. Раніше він обіймав посаду агронома-плановика в районній колгоспній спілці.

Автор публікації називав Довбу «куркулем» і «класовим ворогом», звинувачував у приховуванні соціального походження та нібито шкідливій діяльності. Окремі звинувачення стосувалися подій громадянської війни. За викладом газети, сам Довба розповідав про допомогу червоноармійцям і червоним партизанам, натомість автор стверджував, що він співпрацював із їхніми противниками. Доказів цих тверджень у наведеному тексті немає.

Замітка містила вимогу негайно звільнити агронома та заклик до слідчих органів перевірити його минуле й діяльність. Вона засвідчує публічний тиск на працівника МТС із використанням звинувачень у «класовій ворожості». Чи призвела публіка

Розкуркулення, конфлікти та репресії наприкінці 1920-х — у 1930-х роках

В історії Гаврилівки цього періоду збереглися свідчення селянського спротиву, розкуркулення та переслідувань, наслідки яких позначилися на долях цілих родин.

У 1928 році Марко Євменович Середа, 1901 року народження, зібрав односельців набатом, закликаючи не віддавати хліб, який райвиконком постановив передати з місцевого колгоспу до комуни «Авангард». За цей виступ його заарештували представники Веселівської міліції. Подальша доля справи поки невідома.

Наступного, 1929 року, розкуркулили родину Харлампія Арефійовича Бабича. До цього сім’я мала дві хати з господарськими будівлями, чотири–шість коней, три–чотири корови, близько десяти овець і сільськогосподарський реманент. Усю родину позбавили виборчих прав та вислали до поселення для розкуркулених у Нижньосірогозькому районі.

За наявними відомостями, переслідування Харлампія Бабича обґрунтовували його відкритими виступами на сільських зборах проти заходів радянської влади, особливо під час землеустрою та колективізації. Його синів Івана та Григорія забрали до «тилополчення», а самого Харлампія згодом засудили до десяти років позбавлення волі. Він помер під час етапування.

Про інший конфлікт повідомила великобілозерська районна газета «Червоний степ» у замітці «Куркульню покарано». За її викладом, у січні 1931 року озброєна обрізами група жителів Гаврилівки пограбувала господарство мешканця Корніївки. Учасників нападу затримали місцеві активісти під керівництвом Міняйла.

У листопаді справу розглянув міжрайонний суд. Михайла та Якова Борбликів, названих у публікації організаторами нападу, засудили кожного до десяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Газета також зазначала п’ятирічні строки виселення за межі України та позбавлення прав. Василь Кривко отримав три роки позбавлення волі та п’ятирічне обмеження громадянських прав. Орлова, ім’я якого не наведене, виправдали. Видання трактувало подію як «класову помсту», однак обставини справи та докази обвинувачення потребують перевірки за судовими документами.

Тим часом тривали поневіряння родини Бабичів. Іван Харлампійович Бабич, повернувшись із «тилополчення» у 1932 році, знову був поселений у поселенні для розкуркулених, де прожив п’ять років. У 1937 році він утік звідти до рідного села та вступив до колгоспу «Червоний Жовтень» Гаврилівської сільради, де працював ковалем.

1 серпня 1937 року Івана Бабича заарештували співробітники Веселівського районного відділу НКВС Дніпропетровської області, інкримінувавши йому антирадянську агітацію. Він помер в ув’язненні у 1946 році. Місце його поховання невідоме.

Історія родини Бабичів показує, як переслідування, розпочате розкуркуленням і виселенням у 1929 році, продовжилося арештом наступного покоління. Повернення до села та робота в колгоспі не вберегли Івана Харлампійовича від нового ув’язнення.

Джерела: відомості про Марка Середу та родину Бабичів — архівні посилання потребують уточнення; «Куркульню покарано» // «Червоний степ» — точні дата, номер випуску та сторінка потребують уточнення.

Організація колгоспу «Червоний Партизан»

У 1929 році в Гаврилівці відбулася сільська сходка з питання організації колгоспу. Пропозиція зустріла спротив частини мешканців. За матеріалами Запорізького обласного архіву, проти неї відкрито виступив Іван Петрович Можаєв.

У документах йому приписано слова: «Нам колгоспи не потрібні. Жили раніше без колгоспів і тепер будемо жити без них». Він називав створення колгоспів пасткою для селян і закликав присутніх розходитися. За викладом джерела, Можаєв мав вплив на односельців, і його виступ зірвав голосування.

Проте того ж року в селі було організовано колгосп «Червоний Партизан», засновниками якого стали 57 селян. Першим головою обрали Поправка І. А.

Цей епізод свідчить, що створення колективного господарства супроводжувалося суперечками та відкритою незгодою частини селян.

Джерело: матеріали Запорізького обласного архіву; фонд, опис, справа та аркуші потребують уточнення. Цитату перекладено українською.

Перейменування Гаврилівки у 1937 році

У 1937 році Гаврилівку перейменували на Єжове, а Гаврилівську машинно-тракторну станцію — на Єжовську. Мотив цього рішення зафіксовано в документі Веселівського райкому: «У зв’язку з тим, що село Гаврилівка і Гаврилівська МТС мають назву, пов’язану з ворогом народу…». Проте кого саме мали на увазі, у наведеному формулюванні не зазначено.

Можливо, йшлося про Івана Андрійовича Гаврилова, який обіймав керівні посади в регіоні та був репресований у 1937 році. Однак це припущення потребує документального підтвердження: сама подібність прізвища й назви села ще не встановлює такого зв’язку.

За зібраними краєзнавчими відомостями, назва Гаврилівка існувала ще до революції та походила від імені першого поселенця Гаврила Шкіндера. Отже, пояснення райкому не узгоджувалося з відомостями про її походження.

Нову назву село отримало на честь тодішнього керівника НКВС Миколи Єжова. Перейменування засвідчує, як у період масових репресій політичні звинувачення ставали підставою для зміни навіть давніх назв населених пунктів.

Джерело: документ Веселівського райкому за 1937 рік; точна дата та архівні реквізити потребують уточнення.

Від Гаврилівки до Чкалового

Наприкінці 1930-х років село двічі змінило назву. У 1937 році Гаврилівку перейменували на Єжове, а Гаврилівську МТС — на Єжовську. У документі Веселівського райкому це пояснювали тим, що попередня назва нібито була «пов’язана з ворогом народу». Кого саме мали на увазі, у наведеному тексті не зазначено.

Нову назву обрали на честь керівника НКВС Миколи Івановича Єжова. Однак невдовзі він сам потрапив під репресії: у 1939 році його заарештували, а в 1940 році розстріляли.

Після нетривалого періоду існування назви Єжове село стало Чкаловим — на честь льотчика-випробувача Валерія Павловича Чкалова, який загинув у грудні 1938 року. Точну дату та обставини цього перейменування ще належить установити за відповідним рішенням. Водночас газетна замітка від 29 грудня 1940 року вже згадує місцеву МТС імені Чкалова.

Джерела: документ Веселівського райкому за 1937 рік; Ф. Цюпка. «Курси в МТС» — районна газета від 29 грудня 1940 року. Архівні реквізити рішення про перейменування села на Чкалове потребують уточнення.

Військовий госпіталь у Гаврилівці

Восени 1943 року, після вигнання німецьких військ із Веселівського району, у Гаврилівці діяв госпіталь для легкопоранених військовослужбовців № 5107. У сусідній Корніївці в цей період розміщувався штаб 5-ї ударної армії, яка брала участь у боях за Донбас.

Ці відомості доповнюють історію сіл у перші місяці після завершення окупації, коли тут розташовувалися військові установи та надавали допомогу пораненим.

Об’єднання колгоспів у 1950 році

У 1950 році в Чкаловому відбулося об’єднання місцевих колективних господарств. Спочатку колгоспи «Зірка» та «8 Березня» утворили спільне господарство. На засіданні 12 травня 1950 року для нього обрали назву імені Хрущова, а головою затвердили Івана Леонтійовича Ємця.

Уже через три місяці, 12 серпня 1950 року, ухвалили рішення об’єднати колгосп імені Хрущова з «П’ятирічкою» та «Червоним Жовтнем». Нове господарство отримало назву імені Чкалова. Його першим головою став Нікіфор Гаврилович Сопін, а загальна кількість колгоспників становила 516 осіб.

Таким чином, упродовж травня–серпня 1950 року чотири окремі господарства села були об’єднані в один колгосп. Назва імені Хрущова проіснувала лише протягом короткого проміжного етапу цього об’єднання.

Джерело: відомості про засідання від 12 травня та 12 серпня 1950 року; архівні реквізити потребують уточнення.

Електропостачання села на початку 1950-х років

На початку 1951 року електроосвітлення більшості житлових будинків Чкалового, а також школи, лікарні та інших установ забезпечувала Чкаловська машинно-тракторна станція. Проте подача електроенергії була незадовільною. Як повідомляв Н. Перемітько в замітці «Налагодити електроосвітлення домів с. Чкалове», опублікованій 15 березня 1951 року, електричне світло з’являлося не раніше одинадцятої години вечора. Тому мешканці й надалі мусили користуватися гасовими лампами.

Автор критикував дирекцію МТС на чолі з Єременком за те, що плату за електроенергію збирали щомісяця й навіть вимагали авансу за наступний місяць, водночас не забезпечуючи своєчасного освітлення.

Замітка засвідчує, що вже у 1951 році електрикою користувалася значна частина села, однак надійне та регулярне електропостачання залишалося невирішеним питанням.

Джерело: Н. Перемітько. «Налагодити електроосвітлення домів с. Чкалове» // «Л. Шлях». — 15 березня 1951 року.

Водопостачання та електропостачання: побутові труднощі 1960–1970-х років

У 1960–1970-х роках у Чкаловому розвивалися водопровідна та електрична мережі. Проте прокладання комунікацій не завжди означало, що мешканці відразу отримували належні побутові зручності. Окремі свідчення про ці труднощі збереглися в сатиричних замітках, через які жителі намагалися привернути увагу до невирішених справ.

У першому номері журналу «Перець» за 1967 рік було опубліковано допис В. Голоти про водопостачання вулиці Комсомольської. Автор повідомляв, що за кілька років до того на вулиці проклали водопровідні труби, однак водорозбірної колонки так і не встановили. Тож, попри наявність водогону, мешканцям доводилося ходити по воду за кілометр.

У дописі згадувалися голова сільради П. І. Пуляєв та керуючий відділенням «Сільгосптехніки» Д. Д. Шевердєєв. За словами автора, обидва обіцяли розв’язати проблему, але на час звернення колонка залишалася невстановленою. Ситуацію він передав іронічними словами: «під нами вода, а жителям вулиці давня біда».

Ця публікація засвідчує, що водопровід на Комсомольській проклали ще до 1967 року, а забезпечення мешканців водою передбачало користування вуличною водорозбірною колонкою. Водночас вона не дає змоги визначити, коли почалося будівництво сільського водогону, які вулиці він охоплював і коли саме було усунуто описаний недолік.

Інша побутова проблема стала темою замітки «Чекаємо в гості», надрукованої в районній газеті «Колос» у 1976 році. Цього разу йшлося про незадовільне електропостачання. У зверненні до «Перця» мешканці запрошували до села директора району електричних мереж Миколу Йосиповича Небабу, сподіваючись на його допомогу із заміною старого трансформатора на підстанції ТП 22/138.

За повідомленням газети, привезений для заміни трансформатор уже пів року лежав просто неба та іржавів. Тим часом світло в оселях «ледь жевріло», а через недостатню напругу, як зазначалося в дописі, виходила з ладу побутова електротехніка. Замітка показує, що на той час питання полягало вже в надійності та якості роботи наявної електромережі.

Окремо автор порушував питання нічного освітлення вулиць. У тексті збереглася промовиста подробиця його колишньої організації: на стовпі був установлений рубильник, який із настанням вечора вмикав мешканець, котрому це доручили. Отже, вуличне освітлення в селі існувало й раніше та принаймні певний час вмикалося вручну. Чому цей порядок перестав діяти і в якому стані перебувала мережа освітлення у 1976 році, публікація не пояснює.

Обидва дописи доповнюють історію сільської інфраструктури подробицями повсякденного життя. Поряд із прокладеними трубами та встановленими електричними мережами залишалися невирішені питання: доступ до води, належна напруга в оселях, освітлення вулиць. Звернення до преси було одним зі способів, якими мешканці намагалися домогтися завершення робіт і належного обслуговування села.

Джерела:

• В. Голота. «Шановний Перче!» // «Перець». — 1967. — № 1.

• «Чекаємо в гості» // «Колос». — 1976. Точні дата та номер випуску потребують уточнення.

Початок зрошення

У 1977 році вода Північно-Рогачикського каналу вперше надійшла для зрошення земель Веселівщини. Це розширило можливості вирощування сільськогосподарських культур в умовах посушливого степу.

Орієнтовно 1977 роком датовано й знімок, що ілюструє цей період

У 1977 році в селі ввели в експлуатацію нову електропідстанцію. За спогадами місцевих жителів, до цього електропостачання забезпечувала підстанція на в’їзді до села з боку Менчикур. Спорудження нового об’єкта могло бути пов’язане насамперед із потребами зрошувальної системи, розвиток якої припав на цей період. Однак таке призначення підстанції поки потребує документального підтвердження.

Кургани та освоєння земель під зрошення

У спогадах мешканців збереглися згадки про кургани на навколишніх землях. За одним зі свідчень, на початку 1970-х років, коли розпочалося будівництво каналів, на ділянках із курганами проводили роботи, після яких поверхню вирівнювали. Оповідачка пов’язувала це з підготовкою полів до зрошення та використанням дощувальних установок «Фрегат» і ДДА. Характер робіт біля курганів вона не уточнювала.

Інший спогад відносить основні археологічні розкопки до початку 1980-х років. За словами його автора, тоді працювала велика експедиція; він також непевно пригадував, як відвідував археологів разом із батьком.

Ці свідчення можуть стосуватися різних етапів робіт або різних курганів. Точні дати розкопок, склад експедиції та її знахідки поки не встановлені.

Джерело: спогади мешканців; імена оповідачів і дати запису потребують уточнення.

Розбудова села у 1978 році

У 1978 році житлова забудова Чкаловки розширилася: з’явилася вулиця Черняховського та було продовжено вулицю Леніна. Колгосп зводив тут будинки за однаковим проєктом. Їхня подібність залишилася в пам’яті мешканців не лише як прикмета нової забудови, а й завдяки кумедному випадку з Василем Антоновичем Середою.

За спогадами, одного разу він прийшов до доньки на нову вулицю. Переконаний, що дістався потрібного будинку, не заходив до кімнат, а відразу поліз на горище й почав витягати дошки. Невдовзі його зупинив голос господаря:

— Діду Василю, ви що там робите? Ану злізайте!

Василь Антонович здивувався: він же прийшов у справі — треба було витягнути дошки. Тоді господар пояснив, що доньчина хата наступна, а ці дошки слід залишити на місці.

Так схожість сусідніх будинків спричинила невелику плутанину, яку згодом згадували з усмішкою. Ця родинно-побутова історія зберегла живу подробицю розбудови села наприкінці 1970-х років, коли на нових вулицях поставали ряди однотипних колгоспних осель.

Будівництво вівчарського комплексу

У 1978 році в колгоспі імені Чкалова було збудовано вівчарський комплекс, розрахований на утримання 10 тисяч овець. Його спорудженню передувало розширення наявної вівцеферми, про яке йшлося в газетній статті «Будівництво зволікається» від 16 вересня 1976 року.

На той час господарство планувало спеціалізуватися на розведенні овець. Міжколгоспне будівельно-монтажне управління споруджувало вівчарню-маточник на 800 вівцематок, а також прокладало водопостачальну й теплову мережі. Загальна вартість цих робіт становила 113 тисяч карбованців, а введення об’єкта в експлуатацію передбачалося на четвертий квартал 1976 року.

Проте будівництво відставало від плану. За повідомленням інженера відділу капітального будівництва В. Дяченка, на 1 вересня було освоєно лише 27,2 тисячі карбованців — 24 відсотки запланованого обсягу. На об’єкті працювали всього четверо будівельників, бракувало матеріалів і механізмів. Автор також указував на недостатній контроль та відхилення від проєкту під час монтажу конструкцій.

Газетна публікація зберегла свідчення труднощів одного з етапів спорудження комплексу, завершення якого, за зібраними відомостями, припало на 1978 рік.

Джерела: В. Дяченко. «Будівництво зволікається» — газетна публікація від 16 вересня 1976 року; відомості про завершення комплексу в 1978 році.

Дитяча музична школа

У 1979 році в Чкаловому відкрилася дитяча музична школа. За спогадами її першого директора Леоніда Івановича Немченка, заняття розпочалися 10 вересня. Організувати роботу допомогли викладачі, батьки та керівники місцевих колгоспів. Спочатку бракувало меблів, були труднощі з приміщенням і педагогічними кадрами, проте поступово умови для навчання вдалося поліпшити.

У перший навчальний рік школа прийняла 40 учнів, а в 1980–1981 роках тут навчалася вже 51 дитина. Вихованці опановували фортепіано, баян та акордеон, вивчали музично-теоретичні дисципліни. Серед перших викладачок були Валентина Леонідівна Ренц, Інна Миколаївна Люліна й Тетяна Вікторівна Масаликіна. Про становлення закладу розповідали публікації районної газети «Колос» від 1 січня 1980 року та 20 червня 1981 року.

Музична школа брала активну участь у житті села. Учні й педагоги виступали в середній школі, дитячому садку, перед працівниками місцевого та сусідніх колгоспів. Леонід Немченко також керував хором середньої школи. У 1984 році відбувся перший випуск, пам’ять про який зберегла групова фотографія, надана Вітою Косенковою.

Заклад продовжував працювати й у другій половині 1980-х років. У спогадах вихованців він залишився місцем перших виступів, знайомства з музикою та підготовки до подальшого творчого навчання. Згодом школу закрили; точна дата й обставини закриття поки потребують уточнення.

Джерела: публікації газети «Колос» за 1980–1984 роки, спогади директора, викладачів і вихованців, підпис до фотографії першого випуску.

Стоматологічна допомога у 1980-х роках

У 1983 році до Чкаловської дільничної лікарні прийшов працювати лікар-стоматолог Володимир Євгенійович Ніколаєнко. Після закінчення Донецького медичного інституту він отримав направлення до Бердянська, проте вирішив працювати в сільській місцевості, де відчувалася гостра потреба у стоматологічній допомозі.

Про його роботу розповіла Н. Кузнєцова зі села Корніївка в нарисі «За велінням серця», опублікованому в районній газеті «Колос» 19 червня 1986 року. За наведеними в ньому відомостями, Чкаловська дільнична лікарня обслуговувала вісім сіл, серед населення яких було близько двох тисяч школярів. Під час профілактичних оглядів стоматолог приймав до сорока людей на день і самостійно вів статистичну звітність.

Окрім лікування, Володимир Ніколаєнко приділяв увагу профілактиці: пояснював пацієнтам правила догляду за порожниною рота та запобігання захворюванням зубів. Авторка нарису особливо відзначала його доброзичливість і вміння заспокоїти людину перед прийомом.

Джерело: Н. Кузнєцова. «За велінням серця» // «Колос». — 19 червня 1986 року.

Вирощування молодняку

У 1980-х роках на території другої бригади колгоспу, поблизу свиноферми, діяв об’єкт для вирощування молодняку, який місцеві жителі називали «коптахом». Тут працювали Мищенко, відома як тітка Тася, та Клавдія Антонівна Демидченко, зображені на збереженій фотографії.

Джерело: відомості до фотографії; точна дата знімка потребує уточнення.

Відкриття нового приміщення школи

1 вересня 1982 року в Чкаловому урочисто відкрили нове приміщення середньої школи. У ньому облаштували навчальні класи-кабінети, просторий актовий зал та їдальню. Про цю подію районна газета «Колос» розповіла в репортажі Т. Башук «В новій школі», опублікованому 4 вересня 1982 року зі світлинами О. Прусенка.

Школу споруджувала міжколгоспна будівельна організація. На урочистому відкритті її начальник М. Ф. Долгополов передав символічний ключ директору школи А. І. Тищенку. Участь у святі взяли учні, батьки, вчителі, представники місцевого колгоспу та районного відділу народної освіти. Урочисту лінійку відкрила заступниця директора з позакласної роботи В. О. Білокопитова.

Від імені правління колгоспу імені Чкалова його голова О. П. Гришкан подарував школі телевізор для актового залу. Він також відзначив подарунками та грошовими преміями школярів, які влітку працювали на полях і фермах господарства. За повідомленням газети, учасники шкільного табору праці та відпочинку «Мрія» виконали колгоспних робіт на суму понад шість тисяч карбованців.

Перший дзвоник у новій школі дали десятикласник Коля Клепач та першокласниця Віта Душко. Червону стрічку перерізали завідувач районного відділу народної освіти О. В. Єфімов, голова колгоспу О. П. Гришкан, директор школи А. І. Тищенко та начальник будівельної організації М. Ф. Долгополов. Після цього учні вперше зайшли до нового приміщення, де розпочався навчальний рік.

Джерело: Т. Башук. «В новій школі» // «Колос». — 4 вересня 1982 року. Фото О. Прусенка.

Культурне дозвілля та будівництво будинку культури

У середині 1980-х років у Чкаловому гостро відчувалася потреба в будинку культури. Про це писала голова виконкому Чкаловської сільради О. Астахова у статті «Для організованого дозвілля». За її словами, на два села сільради — Чкалове й Корніївку — припадав лише один будинок культури, а саме Чкалове вже сім років залишалося без такого закладу.

Будівництво нового сільського будинку культури розпочали працівники «Запоріжрудбуду». Посеред літа вони взялися зводити стіни, проте згодом бригаду перевели на інший об’єкт, і роботи зупинилися.

Тимчасовим місцем культурного та громадського життя стало приміщення старої школи. За рік до публікації статті зусиллями виконкому сільради та правління колгоспу імені Чкалова тут установили стаціонарну кіноустановку. Кіносеанси відвідували молодь і старші мешканці; у цьому ж приміщенні проводили святкові заходи, загальні збори та сходи села.

Однак на час написання статті приміщення ремонтували для наркологічного відділення центральної районної лікарні, тому подальше використання кінозалу опинилося під питанням. О. Астахова наголошувала, що в селі налічувалося близько трьохсот молодих людей, і зверталася до районних організацій по допомогу у вирішенні питання культурного дозвілля.

Джерело: О. Астахова. «Для організованого дозвілля». Дата й номер газетного випуску потребують уточнення; у тексті згадано квітневий пленум ЦК КПРС 1985 року.

1872 - Радіонов

66) Гаврилівка — поселення Мелітопольського повіту.

У ньому є кам’яна церква на честь Успіння Божої Матері, споруджена парафіянами власним коштом та освячена 1871 року. При ній розташована така сама кам’яна дзвіниця. Парафіян налічується 568 чоловіків і 576 жінок.

Місцевість, зайнята цим поселенням, раніше називалася Довгий Под, тобто довга долина. 1830 року тут оселився перший державний селянин із Великої Білозерки — Гаврило Шкиндар. Від його імені вся місцевість почала називатися Гаврилівкою.

До нього постійно переходили селяни з інших поселень. Переселенці, які прибули 1863 року з Київської губернії, а 1869 року — з Полтавської губернії, утворили нинішню парафію.

РЕЗУЛЬТАТ

До 1810 році вдовж річки (Большая Белозерка) жили татари. На їхнє місце впродовж 1807–1810 років приходили й оселялися переселенці з Чернігівської та Полтавської губерній. У центрі свого поселення вони власним коштом почали будувати першу кам’яну церкву з дерев’яним куполом на честь Преображення Господнього. Будівництво розпочали 1807 року. До того часу переселенці мали дерев’яний молитовний будинок, який 1814 року згорів від удару блискавки. 

Місцевість, зайнята цим поселенням, раніше називалася Довгий Под (урочище Долгий Под)

1830 року тут оселився перший державний селянин із Великої Білозерки — Гаврило Шкиндар. Від його імені вся місцевість почала називатися Гаврилівкою.

До нього постійно переходили селяни з інших поселень. 

Переселенці, які прибули 1863 року з Київської губернії, а 1869 року — з Полтавської губернії, утворили нинішню парафію.

Менчикурі - На мѣстѣ этого селенія была пустопорожняя степь, и до 1830 г. здѣсь кочевали молдоване со своими стадами, и дали названіе этой мѣстности. Первыми поселенцами были изъ Бѣлозерки-Верхней государственные крестьяне, — съ 1830 по 1850 г. число ихъ постепенно увеличивалось, такъ: въ 1861 г. къ нимъ прибыли государственные крестьяне изъ Черниговской губерніи — малороссы, а въ 1869 г. пришли и изъ Полтавской