Герої серед нас

Назад до розділу "Статті"

Герої серед нас

У жодному календарі день 15 лютого нічим не позначений. Але він особливий. Цього дня, нарешті, закінчилась війна …

15 лютого виповнюється 31-а річниця виведення з Афганістану обмеженого контингенту колишніх радянських військ. Закінчилась війна, яка принесла тисячі жертв, сльози і горе в мирні родини. Це була брудна, підступна війна. За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім'я якої мети загинули десятки тисяч юнаків?

В ці дні в моїй пам'яті виринає побачене одного разу в автобусі: «Водій автобуса ввімкнув магнітофон. У салон долинув тихий перебіг гітарних струн і голос Розенбаума. Коли знаменитий бард заспівав пісню «Чорний тюльпан», два чоловіки в автобусі піднялися. Вони мовчки стояли до кінця пісні. Я звернулася до чоловіка, що знову сів на своє місце: - Скажіть, чому ви слухали цю пісню стоячи? – Це похоронний гімн афганців. Ті, хто воював в Афгані, слухають цю пісню стоячи… Це стало неписаним законом для воїнів-афганців».

Афганістан став горнилом для тих, хто туди потрапив. Він навчив юнаків цінувати дружбу, відданість, любов. І знати ціну життя. Адже воно обривалось іноді у неповних дев'ятнадцять років перед їхніми очима. І терпіли юні душі від втрати друзів, тих, хто ще вчора дарував їм своє тепло. А потім повертався на рідну землю у цинковій труні. Це все потрібно було пережити. Але вони, 19-річні, свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов'язок. Тисячі наших хлопців загинули в боях і померли від ран, контузій, травм і хвороб, пропали безвісти. Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, сиротіли діти, вдовами ставали жінки в мирний час. У скількох сімей у траурному обрамлені зберігаються фотографії синів… Третина учасників афганської війни була родом із квітучої української землі, на їх долю випало випробовування вогнем і кров'ю. Падали хлопці на чужій землі… Але вони живуть у пам'яті бойових друзів, продовжують усміхатись зі сторінок солдатських альбомів. Вони вічно живуть у знеболених, люблячих материнських серцях.

«Їм випало жити», – так кажуть про тих, хто повернувся до рідного дому, пройшовши пекло війни Афганістану, не поповнивши списки загиблих. Вони і є тією пам'яттю, що пише історію. Таку історію хочу повідати про нашого односельця - воїна-афганця Мажая Івана Дмитровича.

Хто б міг подумати, що звичайному сільському хлопцеві доведеться стати свідком і учасником страшних подій радянсько-афганської війни. І це в той час, коли тобі тільки 18 років, а навкруги буяє мирне життя…

Народився Іван Дмитрович  24 вересня 1964 року в с.Чкалове у  сім’ї  колгоспників. Його батьки, прості люди, вчили своїх дітей бути чесними, трудолюбивими, вчили цінувати близьких, поважати старших, любити свій край, свою Батьківщину. Навчався Мажай Іван Дмитрович у Чкаловській середній школі, яку закінчив у 1981 році. Батьківське виховання, настанови вчителів, спілкування зі шкільними друзями сформували життєву позицію вчорашнього випускника: бути чесним, цінувати дружбу, любити життя і дарувати радість іншим людям. В народі кажуть: доля обирає кращих, та іноді вона буває несправедливою, а може, навпаки? У вересні 1982 року Мажай Іван Дмитрович, якому до 18 років залишалось два дні, був призваний до лав Збройних Сил Радянського Союзу. Проводжали в армію всім селом, в той час існувала така добра традиція. Час був нелегкий, серце кожної матері тріпотіло, тільки б не Афганістан… Та доля була невблаганною: навчання в м.Євпаторія, літак до Ташкенту, потім Термез – два місяці навчання на зв’язкового, «вертушка» і Афганістан (провінція Кундуз). І зовсім інше життя, коли кожної  хвилини ти можеш втратити його, або пережити смерть військового побратима. А домашнім весь цей час залишалось чекати звістки і сподіватись, що синочка, братика вбережуть молитви рідних і вірне плече бойового товариша. І Ваня писав листи додому, бо знав: там рідні, які чекають на нього. І синок писав: все добре, вірні друзі, хороші командири - і жодного слова про страхіття війни, про безжальність маджахетів, про небезпеку, яка на кожному кроці частує на сапера саперної роти. А як пишалися вдома, коли отримали подяку від командування за добросовісне ставлення до виконання військового обов’язку. До кінця служби залишалось менше 4-х місяців, коли Іван Дмитрович отримав тяжке поранення під час виконання чергового бойового завдання. Місяць перебував у госпіталі: контузія, кома… Після лікування повернувся у свою частину. Першою прилетіла додому телеграма: «Я в Союзі». А слідом до рідної домівки повернувся  і Іван Дмитрович Мажай.

Пізніше  Іван Дмитрович створив сім’ю,  має дорослого сина, внука. Все склалося добре. Та дивлячись в очі тих, хто побував в Афганістані, у ті страшні воєнні роки, бачиш біль, який назавжди залишився у їхньому серці як світла пам'ять про товаришів, які не повернулися додому живими.

P. S. Попри те, що Україна визнала цю війну Радянського Союзу агресією проти Афганістану, воїни-українці, які брали в ній участь, все одно прирівняні до учасників бойових дій – «особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини» - та користуються відповідними державними пільгами, а пам'ятники учасникам війни в Середній Азії і на території України не підпали до пунктів Закону «Про декомунізацію». І це сто разів вірно! Ми маємо знати, що серед нас живуть люди, які в свої 18-30 років стали свідками та учасниками тих воєнних подій. І ми  пишаємося їхньою мужністю, героїзмом, подвигом.

                                                                          с.Чкалове, Л.Романенко